Acción 2

Перший тиждень минув швидко. Але це лише для мене. Мама весь час нагадувала всім, що тут неможливо жити, що всі якісь дивні й взагалі жахливі, та й взагалі кожна людина, яка їй траплялася, точно ненормальна. На відміну від неї, я не виходила нікуди, зовсім нікуди. Весь мій тиждень пройшов вдома, в цій моторошній кімнаті, що залишилася від минулих мешканців. А ось тато, навпаки, був досить щасливий і весь час повторював мамі, що вона фантазує, бо всі тут цілком нормальні, і він вже встиг познайомитися з сусідами.

Сусіди наші — дідусь з бабусею, а інші два будинки пустують.

І вже завтра буде мій перший день в новій школі. Я розумію, що це не елітна школа з мого міста, тут не будуть викладачі з великою підготовкою та знаннями, що вражають, але... що я брешу? Я не хочу тут бути, і школа мене лякає. Я вже зустріла тих, хто показав, якими можуть бути там учні. Це й було основною проблемою того, чому я досі тут сиджу. Я не хочу зустріти таких, як та Поліна.

— Ліє, ти мене вибач. Але тобі не здається, що це вже занадто? Ти в цій кімнаті скоро мохом поростеш! — мама увірвалася в кімнату і відразу почала напористо говорити. Як і весь цей тиждень. Без стуку, без звуку — просто вривається до кімнати. Тут навіть замка немає! Я вже не знаю, чим зачиняти цю кімнату.

— Мам, давай без цього? — я демонстративно беру книгу в руки і відкриваю на будь-якій сторінці, щоб вона хоч подумала, що я ніби чимось займаюся.

— Так, гаразд, — вона трохи вгамовує свій натиск. — Спускайся вниз, — вона киває головою на сходи, — познайомимося з друзями батька, — мама прикриває очі, але зовсім не від втоми, бо й сама не хоче з кимось говорити. Але вже нічого не говорить, а закриває за собою двері.

Я, недовго думаючи, підходжу до дзеркала і дивлюся на себе. Звісно, мені немає діла до старших людей, але й поганого враження скласти не хочеться. Все-таки я тут на невизначений час.

— О, я знаю, хто може вам допомогти з Інтернетом! — почула незнайомий голос. — Буде у вас і Wi-Fi, і все, що хочете, — додав той дідусь, якого я відразу помітила, як тільки повернула за цю стару арку.

Мама начепила усмішку, а я сіла напроти бабусі, яка кинула на мене зацікавлений погляд. Тато відповідав дідусеві, сміючись, а мама собі місця не знаходила.

— Ой, у нас чудова школа в містечку! Їй сподобається! Там наш син вчителює, хороший хлопець і виріс гарним чоловіком, — до розмови підключилася бабуся.

На вигляд їм не більше сімдесяти, мабуть, десь так і є. І склали вони досить приємне враження.

— Ми на це надіємось, — мама подивилася на людей без будь-яких емоцій, — що у вас дійсно хороша школа, і наша дівчинка не залишиться неуком, — і відвела погляд до плитки. Тато відразу незадоволено пирхнув, а старенькі люди трохи здивувалися, але відразу начепили усмішку.

— Ви в цьому переконаєтесь, — додав дідусь і глянув на мене з такою вже... теплою усмішкою? Як для внучки. Я, жуючи салат, лише підняла брови, кивнула і відвела ніяковий погляд до тарілки.

***

— Навіть нічого одягати, — я провела руками по джинсах. Відвернулася до ліжка, розглядаючи інші джинси, що навіть нічим не відрізняються від тих, що на мені. — Супер, — пробурчала я, збираючи всі штани, що є, і кидаючи їх назад у шафу. Як мене вмовили віддати всі нові речі?

Застібнувши кофтину і прикривши тим самим топ, я відчинила двері. Не поспішаючи спустилася до батька, що відразу вийшов, як побачив мене, і попрямував до машини, а я за ним.

І тільки заспокійся! Заспокійся, Лія! Все буде добре, і скоро все скінчиться!

— Тобі доведеться від завтрашнього дня ходити пішки, — почав тато, заводячи машину.

Мої очі стали завбільшки з горіх. Як пішки? Я ніколи не ходила пішки до школи.

— Я почну підробляти на фермі, що тут неподалік, тому не зможу тебе підвозити, — батько повернувся до мене з теплою усмішкою, а я, розуміючи, натягнула губи, щоб це хоч якось було схоже на усмішку.

Всередині все вирувало. Хотілося рвати і метати від того, наскільки мені незвичне це життя.

Це тепер не життя в місті, де все є, а тут навіть немає нормального магазину. Все взагалі обернулося навкруги.

Мені довелося запам'ятати дорогу, я вже уявляла, як йду цією дорогою. Запам'ятала якийсь гараж, де самого ранку сиділи не дуже приємні типи, тому я вже дивилася навкруги, як їх оминути, магазинчик, і це, мабуть, той самий, про який говорила мама, де купувала не самі свіжі яйця, а потім церква, що навіть валилася і мала не найкращий вигляд, бо те дерево вже віджило своє.

А далі одні дерева, будиночки, кущі. Їхали хвилин десять від сили, а йти доведеться цілих двадцять, якщо пощастить.

— Познайомся з усіма, щоб тобі було з ким спілкуватися, — я тільки мала силу кивнути і відразу, вийшовши, грюкнула дверима.

Асфальт під ногами був нерівний, місцями тріснутий, а деінде взагалі заріс травою — ніби містечко поступово програвало битву природі.

Очі почали пекти, старалася стримати себе, дивлячись на цю школу в три поверхи.

Наскільки знаю, саме ця для більш старших класів, а є ще одна для молодших. І мені було б легше вчитися з... меншими.

Але це нічого. Це останній клас, далі повернуся до міста і буду вчитися в університеті.

Я ніколи не мала друзів, навіть подруги не було в дитинстві. Я весь час дізнавалася щось нове для себе. І мені було так нормально, до цього моменту, зараз би з радістю пожалілася комусь.

Чорт... я не вмію навіть знайомитися.

За спиною тато відразу поїхав, що навіть пил піднявся під ним.

— Чуєш, новенька, — я піднімаю очі і бачу, як біля мене стає Поліна. Виймає чупачупс з рота і вдивляється в мене. Її подруга байдуже на мене дивиться і відразу втуплюється в екран телефону. — Твій татко крутий. Ось як ганяє і має яку тачку, — вона заплескала довгими нарощеними віями. Я відвела зневажливо очі. Серйозно? Як вона може таке говорити? — Ти б те... — вона замовкла, підбираючи слова, схопилася за сумочку і стиснула її, а пальцем іншої руки провела спочатку по губі, а потім облизнула її.