Acción 1

Чи було у вашому житті щось таке... надзвичайне? Що миттєво перевертало все з ніг на голову? Щось таке, коли ти ще вчора прокидався у звичній обстановці, а день мав пройти як завжди, але сьогодні вранці історія твого життя вже була написана зовсім іншою сторінкою? Чужою сторінкою, не твоєю. Сторінкою, що доводить до мурах по тілі.

На обличчі батьків я бачу страх, а якщо щось і змінюється, то там швидко на зміну приходить порожнеча.

Так, я помічала між ними сварки останні кілька місяців і не надавала цьому жодного значення, але хто міг подумати, що ці сварки призведуть до того, що сьогодні вранці я їхатиму в нове місто, не знаючи причини.

Ми вже їдемо кілька години, і за ці години вони не обмовилися жодним словом, а мене ніби не існує. Я давно знаю, що погляд говорить більше за слова, і в погляді мами я бачу велику злість, бачу, як вона ненависно пожирає батька очима.

Якщо я щось запитаю, точно потраплю під гарячу руку.

— Ну? Довго нам їхати? Ти хоч скажеш щось, чи продовжиш мовчати, як жалюгідний собацюра? — Я піднімаю очі з телефону на маму, і холод різко пробігає тілом. Ох, ця напруга.

— Київська область, — тільки й говорить батько. Він навіть не сіпнувся, ніби давно був готовий до цих слів. Його очі все так само були прикуті до дороги, і їхав він досить впевнено.

— Серйозно? — Мама єхидно посміхнулася і зі зневагою додала: — І це все? Це все, що ти скажеш? — Вона лише на мить відвернулася до вікна. — Тобі... тобі так нормально? Через тебе ми в багнюці! Це через тебе наша донька буде вчитися в якійсь халупі! Через тебе всі її роки будуть у... — вона на долю секунди замовкає, і для тата це стає моментом щось додати.

— У неї є своя голова на плечах. Якщо захоче, зможе почати сама заробляти і зробити собі майбутнє! — Голос батька стає більш напористим і гучним, з кожним словом він починає кричати. — Досить драматизувати, — додає спокійніше.

Від мами зривається смішок, і вона відвертається до вікна.

А далі знову порожнеча. Лише машина рухається по пустій дорозі з незвичною для мене швидкістю. Схоже, батько хоче швидше дістатися до нашого нового життя. Проте... і якщо чесно, я не хотіла змінювати свій стиль життя. За моєю спиною в багажнику лише один мій чемодан з одягом, більшість прикрас та одягу мене змусили продати під приводом, що все окупиться. Та бляха! Як же смішно. Це була брехня. Перша брехня моїх батьків. Я щойно дізналася, що ми в повній дупі.

Машину оточили дерева навкруги, відчуття, що попереду і навіть за нами немає ніякого життя, одне листя під машиною здіймалося від швидкості. Атмосфера була... лякаючою.

— Не жени так, не бачиш, що темніє? — несподівано заговорила мама і смикнула батька за руку.

— Залишилося трохи, — спокійно, на відміну від мами, додав тато.

І він не збрехав. Незабаром я побачила невеличку табличку з написом «Запрошуємо до Тихе». Світло ледь падало від єдиного стовпа з ліхтарем на табличку, і було важко не помітити, що вона стара, подряпана, ніби хтось ножиком хотів стерти з лиця землі слово «Тихе», або плісняву зі слова. Хоча, скоріше перший варіант більш правдивий. Ліхтар і справді був єдиним на найближчий кілометр, чи навіть три. Тут аж настільки заощаджують на світлі? І ось вже почали з'являтися будиночки через кілька кілометрів. Нова табличка з написом «Тихе», але ця була вже зовсім зіпсована. Назву було прочитати досить важко і навіть неможливо, якби я не прочитала раніше, як називається це містечко. Дерево давно згнило.

Будиночки були лякаючими, виглядало тьмяне світло з вікон, і хтось заглядав у вікно, але варто було мені придивитися на жителя, як відразу закривали вікна. Проїхавши будиночків десять, показався навіть невеличкий п'ятиповерховий будиночок. За вікнами будинків іноді з'являлися обличчя, але варто було мені їх помітити – штори різко смикалися, а світло гасло. Було відчуття, ніби нас тут не чекали. Або чекали, але не раді були бачити. З одного віконця грала настільки сильно музика, що доходила й до нас, і один з жителів був цьому вкрай не радий, бо кидав каміння на другий поверх з не дуже приємними словами.

— Сволота, попадися мені на очі! — крикнув чоловік середніх років, і звідкись почала гавкати собака.

— Ти хочеш нам таке життя? Тут взагалі є нормальна хоч одна людина? — мама змахнула рукою навкруги.

— Ти тут навіть дня не пробула. Зустрінеш ще людей і познайомишся, — тон батька був незмінним — несподівано максимально спокійний.

— Поки що я помітила одних дикунів. Ти подивись на них, — продовжила мама своє невдоволення.

Мені було спокійніше вставити навушники у вуха, і було вже все одно, де ми будемо жити. Я змирилася з тим і зрозуміла, що тато свій бізнес втратив.

На очі потрапив невеличкий парк. На диво, він єдиний нормально тут освітлювався, можливо, саме через те, що молоді лише там подобається проводити час, бо компаній там було вдосталь. Десь чотири групки з як мінімум п'яти людей. І як завжди центральна виділялася найбільше: Темноволосий хлопець сперся на мотоцикл, ліниво спостерігаючи за хлопцем, що активно жестикулював. Але варто було йому моргнути – і двоє високих хлопців уже схопили його за руки. Наляканий навіть не встиг чинити опір. Лідер банди нахилився до нього, щось тихо сказав... а я раптом відчула, як мене охопив страх. Господи, що тут коїться?

— Ти не бачиш, що діти тут виробляють? — знову почала мама, але тато вже просто не реагував на це все. — Артьом, гальмуй! — крикнула вона так різко, що я підскочила на місці.

Тато загальмував і відразу вибіг з машини.

— Гей, що це робиться? — його голос пролунав жорстко, але без звичного авторитетного відтінку.

Я відчинила двері й вийшла слідом. Перед нами стояла чорнява дівчина, яка нахабно посміхалася, хоча ще секунду тому виглядала розгубленою. Вона з цікавістю оглянула машину й затримала погляд на нас.

— То ви типу сімейка багатеньких, чи як? — засміялася вона і почала водити пальцем по капоту, наче оцінюючи його.