Основна частина

Дорожні замітки

На одній з вулиць міста назустріч мені біжить молода дівчина. На ній тісна спідниця, яка привабливо облягає гарну фігуру. Спідниця з такого матеріалу, що від кожного руху тягнеться вверх і мовби підскакує з кожним кроком, наче гумова. Здається так вона і називається – «резінка».

Незнайомка тримає в одній руці сумочку й мобільний телефон, а в другій – велику паперову посудину з кавою.

Від бігу спідниця все піднімається і піднімається та нарешті оголює те, що вже недопустимо показувати на вулиці. Підправити ж спідницю не має чим – руки зайняті.

Дзвенить телефон. І дівчина приймає оригінальне рішення. Вона затискує чашку з кавою зубами, телефон притискає плечем до вуха і поправляє неслухняну одежу.

Кава від бігу захлюпує їй лице, одяг.

Мені хочеться не сміятися, ні, а зупинити картинку й відмотати назад. Не буду ж я набиватися аби потримати ту підступну каву.

Відійшовши думаю: як це вдається жінкам робити одночасно ледь не десяток справ?

А якби цій дівчині ще малу дитину на руки пила б каву чи ні? 

Моя знайома на це не задумуючись каже: «пила-пила б, і щоб ви собі не сумнівалися…».

На вулиці спека. Більше тридцяти п’яти градусів у тіні. Люди перебігають дорогу від одного дерева до другого.

На трамвайній зупинці всі поховалися під навіс.

Я теж. Чекаю трамвай. Той затримується. Можу роздивитися, що робиться навкруги.

Бачу стару жінку, років за сімдесят. Сидить на палючому сонці з неприкритою головою, щось продає перехожим, які йдуть до трамваю.

Розумію, що сховатися в тінь для неї немає сенсу, оскільки тоді вона буде осторонь до найбільшого числа можливих покупців.

Відчуваю це пекло на собі, проймаюся за жінку. Думаю, як це неприємно і нестерпно сидіти на такій спеці.

Напевне дуже треба щось продати. Напевно грошей до пенсії не вистачає. А покупців чомусь немає, не зупиняються біля старої жінки. Не цікавить їх чомусь бабин товар.

Треба підійти, може сам куплю, щоб виручити бідолагу.

Підходжу. Бачу в руках у жінки невеличкий поліетиленовий пакет з червивими, недозрілими яблуками.

Аж потилиця зачесалася, бо купувати таке, ну геть не хочеться. Роздумую. Купити чи не купити.

Коли в цей час у жінки дзвонить телефон.

         З великим подивом помічаю, що то не простий телефон, а дуже дорогий. Мені не один місяць треба на такий заробляти.

І стаю, мов стовп на пекучому сонці. Не можу ніяк розгадати смислу цієї торгівлі.

Щоранку проходжу повз спортивний майданчик. На ньому моя знайома робить зарядку. В будь-яку пору року.

Людмилі Іванівні сімдесят п’ять років, але вона ще високо піднімає ноги, енергійно махає руками. Легкий барвистий спортивний одяг міняє дуже часто.  Не встигаю запам’ятовувати. Мені завжди посміхається, швидко і по-доброму реагує на мої часто дошкульні жарти:

– О, Людмило Іванівно, ви сьогодні високо ноги піднімаєте, мабуть вчора любовних серіалів надивилися. 

– Нє, то я раніше спати лягла і молоді літа снилися.

– Ну то я майже вгадав. Сон і кіно – то теж саме, тільки екрани різні. Про любов снилося?

– Про любов, про любов.

– А шо то ви вже другий день в одних і тих же рожевих штанях? Якось не звично для вас та й для мене.

– Не в одних, і не в тих. То ви помічаєте погано. Вчора були світло-рожеві, а тепер темно.

– Вибачайте, не угледів.

Через метрів сто від спортмайданчика – лавчина. На ній теж мій знайомець. Льоха. Зранку вже дудлить пиво. Похмільна спрага мучить його так, що мене не помічає. Висмоктує з пляшки все до останньої краплі, бо на нову грошей не має. 

На ньому подрана, брудна сорочка, яку він не міняв напевне з рік. Давно неголений, синюшне запухле лице, руки трясуться, мова нерозбірлива, хворобливо-похмурий вигляд.

Прожив на світі Льоха сорок п’ять років.

Дивлюсь на нього, зрівнюю з Людмилою Іванівною і відмічаю в думці:

«Вкрав чоловік у себе цілих тридцять років».

Біля пішохідного переходу, що веде на базар, спиною впершись об стояк світлофору сидить стара баба. Дав би їй щонайменше вісімдесят років. Худюща, зморщена і жвава. 

Це її постійне місце. Козирне і безплатне. Тут не гонять охоронці з базару, бо явно вже не їхня територія.

Через дорогу – ще краще місце, але там треба платити поліції, як і на самому базарі, тільки вже не поліції, а господарям ринку.

Я бачу її тут вже багато років. В холод і спеку, в дощ, сніг, тумани і листопад. Баба підкладає щось під себе, коли сидить на кучугурі снігу, вкривається пошматованим куском клейонки, коли зверху падає на голову.  Вражаюсь її витримці.