Розділ 23. Я не знаю, ким буду

— Точно, — сказала вона сама собі.

Вона згадала, що сьогодні має зустрітися з подругою.

Андрія не було.

Лілія відкрила телефон і подивилася повідомлення.

— Я вже виходжу, — написала подруга.

— Добре)

За кілька хвилин вона вийшла з кімнати.

«Гарно тобі провести час», — прийшло смс від Андрія.

Вони зустрілися у невеликій кав'ярні неподалік центру. Вони давно не бачилися, тому спочатку говорили про все підряд.

Потім Кріс розповіла, що хоче змінити роботу.

— Серйозно?

— Так. Уже навіть дивлюся варіанти.

— А куди хочеш?

Вона почала розповідати про нову сферу, зарплату й інші плани, які її турбують.

Лілія слухала й кивала. Їй подобалося, коли люди розповідали про свої плани. У цьому було щось заспокійливе. Наче якщо людина знає, куди хоче прийти, то дорога теж стає зрозумілою.

— А ти? — запитала вона.

— Я?

— Ну так. Ти ж теж щось плануєш.

Лілія зробила ковток кави.

— Не знаю. Але твої думки мене надихають, якщо чесно.

Вона кілька секунд дивилася на неї, ніби чекала продовження.

— Це складно — знати, ким ти хочеш бути в цьому житті.

Кріс посміхнулася.

Розмова пішла далі, але це питання чомусь залишилося з нею.

Ким вона буде?

Вона ніколи особливо не думала про це серйозно. Раніше їй здавалося, що воно якось саме вирішиться. Що в певному віці просто прокидаєшся й розумієш: ось воно, це моє життя, ось моя робота, ось мої плани, а далі залишається тільки рухатися.

А тепер вона сиділа з кавою, слухала чужі плани й розуміла, що в неї їх майже немає.

І чомусь цього разу їй не стало страшно.

Спочатку було трохи дивно.

А потім вона подумала, що, можливо, її майбутнє не зобов'язане вже зараз мати назву.

Вона може змінити роботу.

Може не змінити.

Але це вже було її рішення, і тільки її.

Можливо, вона взагалі хотіла чогось зовсім іншого.

Коли Лілія повернулася додому, Андрій сидів на дивані.

— Ну як сходила?

— Добре, але я задумалася. Кріс хоче змінити роботу.

— У неї досить насичене життя, я б сказав)

— Так, але а що щодо мене?

Андрій подивився на неї.

— Це ж не сьогодні треба вирішити.

— Я знаю.

Він поклав голову їй на плече.

— Може, й не треба знати.

Лілія подивилася у вікно. Раніше ця фраза могла б її дратувати. Вона все ще хотіла знати. Хотіла мати якийсь напрямок, хоча б приблизний, так її б думки не змушували провалюватися у невідомість.

Поки вона просто була Лілією, яка жила цей день.