Розділ 22. Речі, які тримають

Лілія прокинулася від ходіння голубу за вікном.

— Що будеш сьогодні робити?

Андрій поклав руку їй на спину, поки вони прокидалися в теплому ліжку.

— Хочу зустрітися з другом.

— Круто.

— Так, давненько вже не бачив його.

Іноді вона думала, що в її житті взагалі мало речей, які можна назвати стабільними.

Робота могла змінитися.

Гроші приходили й закінчувалися.

Настрій теж не питав дозволу.

Навіть вона сама часом не знала, якою прокинеться завтра.

Але були речі, які залишалися.

Світлі й не дуже ранки.

Його голос поруч.

Їхні походи в магазин, коли вони купували більше, ніж планували.

Вечори, де можна сховатися за ковдру і нічого не хотіти.

Розмови.

І навіть ті моменти, коли вони просто сиділи поруч і кожен займався своїм.

Лілія раптом подумала, що, можливо, саме з таких речей і складається відчуття, що ти не сам.

Не з чогось великого.

Просто з того, що хтось пам'ятає, який ти і що ти любиш.

На роботі день пройшов звичайно. Особливих планів на вечір у неї не було.

Увечері вони сиділи на дивані, який все ж таки переставили. Андрій щось дивився у телефоні, а Лілія гортала книгу, яку відкрила кілька днів тому.

— Ти читаєш?

— Так, цікаво.

— А що саме?

— Типу щось романтики.

— Круто, я звалений наповал.

— Дуже смішно. Можливо, це ти писав книгу? Схожа мова спілкування, і романтикою від тебе віє не за один кілометр.

— Ну ти ж розумієш, що автори свої секретські штучки не видають.

— Та щось у тебе не дуже добре виходить вдавати з себе таємного агента.

Він засміявся.

Лілія закрила книгу й поклала її поруч.

Вона не знала, куди саме рухається.

Не знала, якою буде її робота через рік, що вона робитиме через п'ять років і чи взагалі їй потрібно знати це зараз.

Але сьогодні вона знала, що вранці прокинеться в цьому ліжку.

Що Андрій, швидше за все, знову забере собі більшу частину ковдри.

І що завтра знову буде день.

Можливо, цього поки було достатньо.

Не як відповідь.

Просто як щось, за що можна триматися.

І вона зраділа, бо нарешті почала відпускати й переставати так сильно чіплятися до себе.