Розділ 19. Мій невдалий понеділок

Понеділок почався з того, що Лілія проспала.

Не сильно. Не настільки, щоб пропустити роботу, але достатньо, щоб зранку все пішло трохи не так.

Вона різко сіла в ліжку, подивилася на телефон і кілька секунд просто мовчала.

— Я не встигаю.

Андрій прокинувся від її голосу.

— Куди саме?

— Я проспала.

— Так сильно?

— Достатньо, щоб ненавидіти цей день ще до того, як він почався.

Він подивився на телефон.

— У тебе є час, ти не багато пропустила, лише 20 хвилин.

— 20 хвилин робочого дня.

— Тоді чого ти панікуєш?

— Бо я вже запізнююся у своїй голові.

— Я не буду тебе затримувати, збирайся.

Лілія швидко зібралася, на ходу допиваючи чай.

На вулиці було холодно, а автобус приїхав саме тоді, коли Лілія добігла до зупинки. Вона побачила, як двері закрилися перед нею.

— Ну звичайно.

Наступний автобус затримувався.

Лілія подивилася на час і вже почала рахувати в голові, скільки хвилин залишилося до початку роботи. Не допомагало.

На роботі вона прийшла трохи пізніше, ніж хотіла. Колега щось запитала, Лілія відповіла не те, потім зрозуміла, що неправильно зрозуміла питання.

— А, вибач, я ще прокидаюся.

— Та нічого, буває.

Через годину вона випадково переплутала два документи. Потім пролила каву. Потім ще раз почула від колеги те, що вже чула минулого тижня, і цього разу їй навіть не вистачило сил зробити вигляд, що все нормально.

— У мене сьогодні просто якийсь день, — сказала вона.

— Понеділок.

— Мабуть, і не тільки, але ненавиджу понеділки.

— Так.

Лілія подивилася на неї й усміхнулася.

Ближче до обіду їй захотілося додому. Не тому, що сталося щось страшне. Просто все дратувало. Люди говорили трохи голосніше, ніж треба. Телефон дзвонив не вчасно. Навіть стілець був незручний.

Вона хотіла спокою і хоч на секунду спинитися та зрозуміти, що з нею коїться.

Вона сиділа за своїм столом і думала, що раніше в такий день уже встигла б вирішити, що все пішло не так. Що, можливо, треба було краще підготуватися. Що нормальні люди не запізнюються на автобус, не плутають документи, не проливають напої на одяг.

А сьогодні їй було просто погано.

Увечері Андрій зустрів її біля дверей.

— Як день? Як твоє ранкове спізнення?

— Жахливо.

— Розповідай, я увесь твій.

— Я пролила каву, переплутала документи, не встигла на автобус.

Андрій задумався.

— Так, неприємно.

Він обійняв її.

— Я тобою пишаюся.

— За що?

— За те, що дожила до вечора.

Лілія притулилася до нього.

— Завтра буде краще. Ходімо святкувати, я хочу їсти. Усе потім.

— Ходімо.

Понеділок так і залишився невдалим.

І, здається, цього разу їй не потрібно було робити з нього щось більше.