Розділ 18. Мені все ще хочеться, щоб хтось сказав, що робити

У суботу Лілія прокинулася вже ближче до десятої. Андрій спав поруч, і цього разу вона вирішила його не будити. Вона встала, накинула на себе його кофту й вийшла з кімнати.

Вона не знайшла нічого, що можна було б назвати нормальним сніданком.

— Бублики? Ну вже непогано, — сказала вона сама собі. — Значить, будемо.

На телефоні було кілька повідомлень, але їй захотілося чогось іншого. Не контролю. А чогось для себе, для ранку легкого, і вона відкрила книгу.

— Уф, давно я цього не робила. Давно..

Лілія відкрила застосунок і подивилася на першу сторінку.

Не сказати, що настрій для цього, але достатньо стабільний, щоб щось спробувати змінити в цьому дні і не переживати так багато, як до цього.

Вона закрила застосунок.

І раптом подумала, що раніше їй здавалося, ніби дорослість — це коли ти просто знаєш, що робити.

Не постійно, звичайно. Але хоча б у більшості ситуацій. І вона прямо-таки була в цьому впевнена.

Знаєш, коли треба змінювати роботу. Коли варто відпочити. Скільки можна витратити. Куди рухатися далі. Коли треба сказати «так», а коли краще сказати «ні».

Лілія подивилася на чашку в своїх руках.

А що, якщо ніхто цього не знає?

Від цієї думки їй стало навіть трохи смішно.

Виходить, усі просто щось роблять і сподіваються, що роблять правильно?

Я не знаю і цього навіть.

— Доброго ранку.

— Привіт, пташка.

— Я сьогодні йду до батьків. Ти зі мною?

— Ні, не хочеться.

Він поцілував її в щоку і направився до ванної.

Лілія пішла назад у ліжко.

— Чому б ні? Мій вихідний, ідіть всі геть.

— Треба в магазин.

— Знаю. Але не хочу.

Він подивився на неї.

— Добре. Хочеш, разом сходимо кудись?

— Думаю.

— Про що?

— Думаю так.

Лілія трохи помовчала.

— Я все ще хочу, щоб хтось сказав мені, що робити.

Андрій сперся на стільницю.

— З чим?

— З усім.

— А-а.

Він кілька секунд подумав.

— Тебе можна зрозуміти.

Лілія подивилася на нього.

— Серйозно?

— Так. Пропоную розслабитися сьогодні, крихітко) Я за тобою сумував)

Вона засміялася.

— Дуже глибоко.

— Ну))

— А якщо серйозно?

— А якщо серйозно, я думаю, ти рухаєшся в тому напрямку. І взагалі припиняй так багато думати, дай собі перерву на один день. Заради мене, благаю, кохана)

— ..

— От.

— Я можу піти з тобою в магазин.

— Ходімо)

Вони почали збиратися, хоча нікуди не поспішали. Лілія вдягнулася, потім повернулася до кімнати, щоб запитати Андрія, чи не бачив він її нудні, але круті для неї шкарпетки, хоча сама ж учора поклала їх на стілець.

Коли вони вийшли з дому, Лілія взяла його за руку.

Їй усе ще хотілося, щоб хтось знав наперед.

Щоб можна було просто послухати, зробити, як сказали, й більше ні про що не думати.

Але, здається, навіть Андрій не знав. Але він ніби вдало показував зворотне.

І чомусь це вже не здавалося таким страшним.

Можливо, він теж просто йшов поруч і вирішував усе по дорозі.

Як і вона.