Розділ 17. Є речі, які роблять навіть боляче тоді, коли ти їх розумієш

У п’ятницю Лілія прокинулася трохи раніше, ніж зазвичай. Вона ще кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю, а потім потягнулася до телефону. Нових повідомлень не було.

Андрій ще спав.

Вона думала про все і ні про що одночасно. І про все своє, якщо так можна сказати.

— Егоїст, спиш довше, ніж я, — прошепотіла вона.

— Я все чув, — сонно відповів він.

— Ні, ти спав.

— Я багатофункціональний.

Лілія тихо засміялася й встала.

На кухні вона поставила чайник і відкрила холодильник. Вона намагалася згадати, що залишилося і чи є тут взагалі щось поїсти. Зранку вона відчувала сильний голод, сьогодні особливо.

«Можливо, це моя робота над собою така енергозатратна? Цікаво…» — подумала вона про себе.

Їй раптом згадалася мама.

Не якась конкретна розмова чи день. А просто її образ.

Лілія сумувала за нею.

Лілія навіть пам’ятала, як вона тоді сказала:

— Доброго ранку, курченя моє. Йди снідай)

— Зараз, зараз, мам.

Лілія закрила холодильник.

Дивно, що з роками деякі речі не зникають. Ти можеш забути, що робила вчора, але пам’ятати якусь абсолютно непотрібну дрібницю з дитинства.

Вона налила собі чай і сіла за стіл.

Після смерті мами Лілія довго думала про те, що могла зробити інакше. Що могла приїхати раніше. Подзвонити. Сказати щось. Бути поруч. Вона знала, що не могла змінити те, що вже сталося, але від цього знання чомусь не ставало легше.

Можливо, найгірше було навіть не те, що вона сумувала.

А те, що тепер вона вже розуміла деякі речі, яких раніше не розуміла.

Розуміла, чому мама могла мовчати. Чому іноді втомлювалася. Чому не завжди знала, що сказати. Чому могла помилятися.

Розуміла, що мама теж просто була людиною.

І від цього хотілося плакати ще більше.

Андрій зайшов на кухню, позіхаючи.

— Привіт, сонна любов.

— Добрий.

Він налив собі води й сів поруч.

— Як справи?

— Не дуже.

— Щось конкретне?

Лілія подивилася на нього.

— Про маму.

Андрій нічого не сказав. Просто поклав свою руку поверх її.

І цього разу Лілії не хотілося нічого пояснювати. Вона просто сиділа поруч, дивилася на їхні руки й думала про те, що іноді розуміння приходить занадто пізно.

І, мабуть, є речі, які роблять навіть боляче тоді, коли ти їх нарешті розумієш.

Час лікує? Чули ви таке? Чи, можливо, допомагає оговтатися і зализати рани, які не загояться?