Розділ 16. Терапія (нажаль чи на щястя) не робить мене іншою

У четвер у Лілії була терапія.
Вона згадала про це зранку, коли чистила зуби, і ще раз уже дорогою на роботу. В її думках часто пролітали ці думки. Не те щоб вона забула, просто останнім часом їй здавалося дивним, що вона приходить до людини, розповідає про себе, щось обговорює, іноді плаче, іноді сміється, а потім виходить і все одно залишається собою.

Їй іноді хотілося прокинутися після чергової зустрічі й відчути: ну все, тепер я інша. Спокійна, впевнена, знаюча, з розумінням, куди йду і навіщо. Але чим далі тим частіше цього не відбувалося.

Після роботи вона прийшла на зустріч, сіла навпроти й деякий час розповідала про останні дні. Про те, що сказала «ні» на роботі.
Про те, що потім переживала через це. Про розмову з колегою.
Про Андрія. Про те, що іноді їй хочеться просто не думати ні про що.

Лілія трохи помовчала.
— Не знаю. Мені здається, я ходжу сюди вже стільки часу, а все одно залишаюся собою.
Психолог усміхнулася.
— А ким ви хотіли б стати?
Лілія відкрила рот, але відповіді одразу не знайшла.
— Не знаю.
Вона засміялася.
— Знову це «не знаю».
— Можливо, вам не обов'язково знати прямо зараз.
Лілія відкинулася на спинку крісла. Їй не дуже подобалася ця відповідь. Вона хотіла конкретніше.
Хотіла зрозуміти, коли саме настане той момент, коли все почне працювати. Але, здається, терапія теж не дуже поспішала. Ця сила маленьких кроків поки не була їй відома до кінця. І можливо це так її і дратувало, що час і люди природні, а не механічні, і не все і доволі часто відбувається по хлопку лодонь. Після зустрічі вона вийшла на вулицю й кілька хвилин просто стояла біля будинку. Було прохолодно, люди кудись ішли, машини проїжджали повз, а Лілія думала про те, що нічого особливого з нею не сталося. Вона все ще могла хвилюватися через повідомлення. Все ще могла не знати, чого хоче. Все ще могла сказати щось не те, а потім згадувати це перед сном.
Все ще..
Все ще могла образитися, засмутитися, розізлитися, втомитися.
Терапія не забрала в неї нічого з цього.
І, можливо, це навіть було добре.
Увечері Андрій запитав:
— Ну як?
— Важко.
— Про що говорили?
— Важко.
— Ну добре.
— Я сьогодні зрозуміла, що терапія не робить мене іншою.
— А ти хотіла?
— Так.
— Навіщо?
Вона подумала.
— Щоб стало легше.
Андрій кивнув.
— Може, вона не робить тебе іншою. Може, просто допомагає тобі залишатися собою, коли тобі складно.
Лілія подивилася на нього.
— Звучить так, ніби ти теж ходиш на терапію.
— Ні.
— Я шокована)
Він засміявся.
Лілія притулилася до нього й заплющила очі.
Можливо, їй і справді не потрібно було ставати кимось іншою.
Можливо, достатньо було поступово вчитися жити тією людиною, якою вона вже була.