Розділ 15. Виявляється, я не зобов'язана всіх рятувати(, а тільки себе)

У вівторок на роботі одна з колег виглядала дуже засмученою. Лілія помітила це ще зранку, але спочатку нічого не питала. Вона просто працювала, час від часу поглядаючи в її бік.
Потім не витримала.
— У тебе все добре?
— Та ні, якщо чесно.
Лілія відклала те, що робила.
— Щось сталося?
Колега почала розповідати. Спочатку про роботу, потім про дім, потім ще про якусь сварку, яка сталася напередодні. Лілія слухала й поступово ловила себе на знайомому відчутті: їй уже хотілося щось зробити.
Порадити.
Допомогти.
Знайти рішення.
Зробити так, щоб людині стало легше.
Вона вже навіть почала перебирати в голові варіанти, хоча ніхто її ні про що не просив.
— А ти що будеш робити? — запитала Лілія.
— Не знаю.
І тут вона зрозуміла, що теж не знає.
Не тому, що не могла придумати відповідь. Просто це була не її проблема.
Раніше їй було б від цього не по собі. Здавалося б, якщо вона вже вислухала людину, то повинна якось допомогти. Інакше навіщо вона взагалі слухала?
А зараз вона просто сиділа поруч.
— Мені шкода, що тобі зараз так, — сказала вона.
Колега кивнула.
— Дякую, що послухала.
— Будь ласка.
І все.
Лілія повернулася до своєї роботи.
Спочатку їй навіть було трохи незручно. Наче вона щось не зробила, хоча мала. Їй було важко витримати цю розмову. Хоч це виглядає так ніби вона вийшла звідти переможцем.

Увечері вона розповіла про це Андрію.
— Насправді важко.
— Я б взагалі не зміг так.
— Не вірю)Ти не такий)
— Можливо)А я сьогодні проспав)
— На довго?
— Взагалі так, але все в порядку, мої титанічні зусилля на роботі окупилися мені квитком у прощення)Я думав мене звільнять)А взагалі мене підвисили)Це був сюрприз)Скажи круто?)
— Ого, звичайно)Ну ти даєш)

Андрій усміхнувся.

— Мені б твої проблеми
— Це ти намагаєшся підколоти мене?
— Та ні, ти що, тобі здалося)
— Лілія, йди я тебе обійму подушечкою.

І почалася битва на ліжку за те хто більше випустить пір'я з подушки одне в одного.

Вона не хотіла так часто думати про все. Так вона і вирішила.