Розділ 14. Я вчуся говорити ні

Ми виїхали на природу.
Мені було чудово. Я нюхала аромати трав, які є не всюди, торкалася диких квітів, які, здавалося, бачили оченята не менш диких звірів. Тим не менш я почувалася ніби вдома. Мені не вистачало цього пориву вітру у вухах, краєвидів дерев, які гнуться в танці під небесними і такими сильними явищами.
Я могла просто йти й нікуди не поспішати. Зупинятися, коли хотілося. Дивитися на небо, коли хотілося. Навіть мовчати було якось приємніше.
Аж потім… знову понеділок.На роботі мене попросили затриматися.

— Ліліє, ти сьогодні можеш залишитися ще на годинку?

Краще б було вигадати поважну причину але варто було повчитися постояти за себе. І я наважилася. Сказати що це було б легко? Ні. Мені тепер страшніше мовчати але і не менш страшно говорити, а стопу вже немає. Обоже, що я накоїла. Відчуття ніби я звинувачую когось у вбивстві а не кажу ні. Але знаєте що? Я молодець. Нехай так ніж ніяк. Я хочаб спробувала. І цей крок мене втішає більше всього.

Дорогою додому Лілія кілька разів згадувала цю розмову й щоразу дивувалася їй наново.
Їй здавалося, що сказати «ні» — це ніби залишити після себе щось неприємне. Наче людина обов’язково подумає про тебе щось погане, якщо ти не зробиш так, як їй потрібно. Що з тобою прощаються, а на ділі це просто її вибір і кожен судить по собі а всх втримати по собі не можливо. Можливо тільки лопнути в цій ситуації.

Увечері вона розповіла Андрію про це, поки вони разом вечеряли.
— Ого. Це дуже в твоєму стилі.
— Та ну?
— Так, можливо ти не помічаєш, але ти впевненіше ніж відчуваєш.
— Це дуже приємно.
— Не дякуй, це спостереження і правда)
Вона подивилася на нього й теж усміхнулася.
Можливо, говорити «ні» справді було не так страшно.
Але, мабуть, їй ще треба було багато разів переконатися в цьому.