Розділ 12. Людина, яка бачить мене

Лілія прокинулася раніше будильника і повернулася до Андрія. Не будивши це янгольське обличчя яке ловить такі солодкі сни, Лілія обережно встала і пішла відкривати вікно. Кілька вдихів холодного, але освіжаючого повітря було достатньо, щоб вважати цей ранок добрим. Закривши вікно вона помітила, як Андрій вже прокидався і дивився котра година на телефоні.

Дорогою на роботу Лілія думала про це.
Про те, як дивно, коли людина помічає тебе не тільки тоді, коли ти щось говориш. Коли бачить, що ти втомилася, хоча ти сама ще не зрозуміла. Коли знає, що ти зараз хочеш побути сама, але все одно залишає поруч чашку чаю.
На роботі день був звичайним. Лілія виконувала свої справи, слухала розмови колег, кілька разів сміялася разом з ними, а потім раптом подумала, що майже ніхто з цих людей не знає її по-справжньому. І це було нормально. А ніби і дико. Не кожна людина мала її знати.
Увечері Андрій написав, що вже вдома, і запитав, чи потрібно щось купити.
Лілія недовго дивилася на екран а потім написала:
- Так морозиво моє улюблене, ти знаєш яке.

Прийшовши додому вона залишила сумку, зняла куртку й одразу пішла шукати Андрія
— Привіт.
— Привіт.
— Важкий день?
— Так. А в тебе?
— Важкий день.
Він обійняв її.
А вона обійняла його.
Вони ще трохи постояли так, не поспішаючи розходитися. І Лілія раптом подумала, що, можливо, їй не так сильно потрібна людина, яка знає всі відповіді. Їй подобалося, коли її просто бачили. Коли вона могла бути не дуже веселою, не дуже впевненою, не дуже зрозумілою навіть самій собі — і все одно залишатися коханою. І цього вечора їй цього вистачило.