Розділ 8. Я теж колись стану нормальною

У понеділок Лілія прокинулася з відчуттям, ніби за ніч нічого не змінилося, хоча саме цього вона від себе чомусь очікувала.
Вона встала, вмилася, і пішла на кухню. Андрій уже сидів за столом і щось читав у телефоні, тому вона мовчки поставила перед собою чашку та відкрила холодильник.
— Ти сьогодні раніше, — сказав він.
— Так, є таке.
— Виспалась?
— Якщо чесно ні.

Він посунув до неї тарілку з бутербродом.
— Візьми, я зробив так як ти любиш, якщо захочеш більше помідорів вони нарізані на столі.
— Добре, дякую коханий.


Дорогою на роботу їй знову траплялися ті самі люди, яких вона щодня бачила приблизно в один і той самий час. Вона вже починала впізнавати деяких із них: чоловіка з великою сумкою, який завжди переходив дорогу на жовте, жінку в довгому пальті, яка пила каву просто на ходу, і хлопця, що майже щодня біг до автобуса, хоча, здається, завжди встигав.
Лілія іноді думала, що вони, напевно, мають якісь свої справи, плани, проблеми, звички, людей, до яких повертаються ввечері.
Цікаво, чи їм усім зрозуміло, що вони роблять, це питання не давало їй спокою.
На роботі вона зайшла в кімнату саме тоді, коли колеги говорили про чиєсь весілля. Лілія зняла куртку й прислухалася.
— Вони вже квартиру купили, уявляєш?
— Нічого собі.
— Ну а що, вони давно разом.
— А діти?
— Поки не хочуть.
Розмова легко перескочила на щось інше, а Лілія сіла за свій стіл і відкрила комп'ютер.
Квартира.
Весілля.
Діти.
Робота.
Відпустка.
Машина.

Якісь речі, які люди ніби поступово збирали навколо себе, поки життя ставало схожим на щось завершене.
Лілія подивилася на власний робочий стіл. У неї була квартира. Була робота. Був Андрій. Були гроші, які приходили й закінчувалися, одяг у шафі, рахунки, які треба оплачувати, і плани.
Начебто все було. Але чомусь іноді їй здавалося, що вона просто грає людину, яка знає, як це все працює, хоча це було не так.
Пізніше вечері вона розповіла Андрію про розмову на роботі, поки вони готували вечерю.
— У всіх якось усе відбувається, — сказала вона, нарізаючи овочі. — Люди зустрічаються, одружуються, купують квартири, заводять дітей, потім у них якісь свої справи, і вони просто живуть.
— І що? Ти теж живеш.
— Я знаю.
— Ну так вони роблять так як їм комфортно.
Лілія поклала ніж на дошку.
— Не знаю. Мені іноді здається, що я якась не така.
Андрій подивився на неї, але нічого не сказав одразу.
— Може, ти просто ти, зі своїми баченнями і в цьому немає нічого поганого, — відповів він нарешті.
— Так, ти правий
— Я тебе люблю.
— І я тебе.
— Я сильніше.
Лілія засміялася.
— О, дякую. Тепер точно краще.
Він підійшов до неї, забрав із рук ніж і поставив його на стіл.
— Іди сюди.
— Я ще не дорізала.
— Залиш, кинь це діло.
Вона подивилася на нього, потім підійшла ближче. Андрій обійняв її, і Лілія на кілька секунд притулилася до нього, поклавши щоку йому на груди, і розслабилася.
— А ти ніколи не думаєш про такі речі? — запитала вона.
— Ні
— Чому?
— Не знаю, якось просто не думав.
Лілія підняла голову.
— Круто)
— Що саме?
— Мені подобається твій погляд на це.
— Угу.

Андрій поцілував її в лоб і повернувся до овочів, а вона просто сиділа поруч.

Коли настав час для сну, їй не хотілося знову прокручувати день в голові. Але іноді їй хотілося прокинутися одного ранку й відчути, що вона нарешті зрозуміла, як правильно жити. Лілія перевернулася на інший бік, натягнула ковдру вище й заплющила очі.

- Може, колись.