Розділ 7. Мама, колись знала що робити

У неділю Лілія прокинулася без будильника й ще довго лежала, слухаючи, як у квартирі тихо гуде холодильник. Андрій спав, загорнувшись у ковдру майже з головою, а сонце вже повільно пересувалося по стіні навпроти ліжка, ніби хтось дуже неквапливо малював новий ранок.
Вона тихо встала, щоб не розбудити його, і пішла на кухню. У шафці був чай, і печиво, яке вони так і не доїли після того вечора. Лілія поставила чайник і почала в своєму темпі зустрічати ранок.
За вікном жінка поливала квіти на балконі. Повільно, уважно, ніби більше нікуди сьогодні не треба було.
Лілія раптом згадала мамині руки.
Вона не пам'ятала, що саме мама тоді сказала. Пам'ятала тільки, як та різала яблука на дерев'яній дошці, а Лілія, років дев'яти, сиділа на кухонному столі й плакала через якусь страшенно важливу дитячу трагедію — здається, посварилася з подругою або отримала погану оцінку.
Мама навіть не поспішала її заспокоювати.
Просто різала яблука.
Потім поставила перед нею тарілку й сказала:
— Спочатку поїж.
І чомусь після того стало легше.
Лілія усміхнулася сама до себе.
У дитинстві їй здавалося, що мама завжди знає, що робити. Якщо щось ламалося — мама знала. Якщо треба було кудись дзвонити — мама знала. Якщо ставало страшно — мама теж ніби знала, скільки треба посидіти поруч, щоб перестало.
Дивно, як легко дитина плутає любов із всемогутністю.
Чайник клацнув.
Лілія налила окріп у чашку й саме в цей момент Андрій зайшов на кухню, ще сонний.
— Ти давно не спиш?
— Хвилин двадцять.
Він мовчки обійняв її ззаду, поклав підборіддя їй на плече й теж подивився у вікно.
— Що там?
— Та нічого, квіти поливають.
Вони постояли так ще трохи, поки Андрій не відпустив її й не потягнувся до кавоварки.
— Про що думаєш? — запитав він.
Лілія повільно розмішувала чай.
— Про маму.
Він кивнув. Без співчутливого погляду, без «розкажи, якщо хочеш». Просто кивнув.
— Мені в дитинстві здавалося, що вона знає відповідь на будь-яке питання, — тихо сказала Лілія. — А тепер я думаю… може, вона теж половину всього вигадувала на ходу.
Андрій усміхнувся.
— Думаю, всі вигадують.
Лілія не відповіла. Вона дивилася, як пара піднімається над чашкою, і намагалася згадати мамин голос. Не окремі слова, а саме голос — його тембр, інтонацію, те, як вона вимовляла її ім'я. Пам'ять виявилася дивною: обличчя згадувалося легше, ніж звук.
Їй стало трохи сумно.
Не гостро.
Так, як сумують за людиною, яка давно стала частиною тебе самого.
За вікном жінка вже занесла лійку до квартири. День тільки починався, і Лілія подумала, що сьогодні їй нікуди не треба поспішати. Вона зробила ковток чаю, сіла за стіл і вперше за кілька днів дозволила собі нічого не планувати хоча б до обіду.