Розділ 6. Усі кудись поспішають

Вранці Лілія вийшла з дому на кілька хвилин пізніше, ніж планувала, хоча ніякого особливого плану в неї не було. Вона просто довше стояла біля шафи, потім повернулася за телефоном, який залишила на кухні, а коли вже взулася, згадала, що не взяла навушники. Через це довелося знову відчиняти двері квартири, хоча ключі вже були в кишені й вона вже майже натиснула кнопку ліфта.

На вулиці всі рухалися так, ніби знали точний час, до якого їм потрібно опинитися в конкретному місці.

Лілія йшла разом із ними, хоча нікуди особливо не поспішала.

Біля переходу чоловік кілька разів натиснув кнопку світлофора, ніби від цього червоне світло могло змінитися швидше. Жінка з кавою говорила телефоном і одночасно намагалася застебнути дитині куртку, а хлопець у спортивному костюмі мало не збив її плечем, коли різко обійшов зліва.

— Вибачте, — кинув він через плече, навіть не зупинившись.

— Нічого, — сказала Лілія, хоча він уже її не чув.

Вона перейшла дорогу й озирнулася.

Хтось біг до автобуса, хоча наступний мав приїхати через кілька хвилин. Двоє дівчат ішли дуже швидко, розмовляючи так захоплено, що одна з них ледь не врізалася в стовп. Біля кіоску чоловік нервово дивився на годинник, а водій припаркованої машини махав комусь рукою, щоб той відійшов убік.

Лілія усміхнулася сама до себе.

Їй подобалося спостерігати за цим, хоча іноді вона почувалася так, ніби забула отримати той самий внутрішній сигнал, який змушує інших постійно поспішати.

Вона теж могла запізнитися.

Могла прийти раніше.

Могла зайти дорогою по каву й кілька хвилин постояти біля вікна, дивлячись на людей, які проходять повз.

Але чомусь, коли бачила, як усі навколо рухаються швидше, їй теж хотілося пришвидшити крок.

Телефон завібрував у кишені.

Повідомлення від Андрія.

Ти вже доїхала?

Лілія написала, що майже.

Потім прибрала телефон і через кілька секунд знову його дістала, щоб перевірити, чи не написав він ще щось.

Нічого.

Вона заховала його назад.

На роботі день почався з того, що всі одночасно чогось хотіли. Один лист, другий, повідомлення, питання з іншого кабінету, ще одне прохання, яке потрібно було зробити «буквально за хвилину», хоча Лілія вже знала, що хвилиною це не закінчиться.

— Ліліє, ти можеш глянути?

— Так.

Вона глянула.

— А це сьогодні треба?

— Бажано.

— Добре.

Вона повернулася до свого столу й відкрила потрібний файл, а потім зловила себе на тому, що вже не пам'ятає, що робила до цього.

Поруч хтось сказав:

— Господи, я сьогодні нічого не встигаю.

Лілія подумала, що це, мабуть, найпоширеніша фраза на роботі.

Вона теж іноді її говорила.

Після обіду Лілія вийшла на вулицю сама. Хотілося трохи пройтися, хоча до кінця перерви залишалося не так багато часу. Вона взяла каву й повільно пішла тротуаром, поки навколо знову хтось кудись біг, хтось говорив телефоном, хтось дивився в екран, переходячи дорогу, а хтось стояв посеред вулиці й безтурботно їв щось із паперового пакета.

Лілія раптом подумала, що люди дуже рідко просто стоять.

Навіть коли нікуди не треба, вони кудись збираються.

Навіть коли можуть не поспішати, все одно дивляться на годинник.

Вона зупинилася біля вітрини й подивилася на своє відображення. Волосся трохи розтріпалося від вітру, на плечі висіла сумка, у руці була кава.

Звичайна вона.

Лілія постояла ще кілька секунд і пішла далі.

Увечері вони з Андрієм зустрілися біля магазину. Він прийшов раніше й чекав її, гортаючи телефон.

— Довго? — запитала вона.

— Хвилин десять.

— Вибач.

— Та нормально.

Вони зайшли всередину, взяли те, за чим прийшли, і вже на виході Андрій раптом сказав:

— Ти сьогодні якась повільна.

— Я?

— Ага.

— Це погано?

— Ні. Просто помітив.

Лілія подумала, що, можливо, це навіть добре.

Вони пішли додому, і цього разу вона навмисно не пришвидшувала крок, навіть коли Андрій на кілька метрів відійшов уперед.

— Ти чого там? — обернувся він.

— Іду.

— Ти дуже повільно ідеш.

— Я знаю.

Він почекав її, і вони пішли поруч.
Лілія дивилася навколо, розглядала людей, машини, вивіски, дерева, чиєсь освітлене вікно на другому поверсі. Місто знову кудись поспішало, а вона сьогодні чомусь не хотіла.

Їй не потрібно було нікуди бігти.

Принаймні прямо зараз.