Розділ 5. Робота, яку я чомусь називаю життям

О дев'ятій ранку Лілія вже сиділа за своїм столом і дивилася на екран, на якому відкритий документ залишався таким самим порожнім, як і десять хвилин тому. Вона кілька разів перечитала перший рядок, переставила курсор, відкрила інше вікно, потім знову повернулася до документа й нарешті взялася до роботи, хоча думки весь цей час займалися чимось зовсім іншим.

За сусіднім столом хтось розмовляв телефоном, у коридорі кілька разів грюкнули двері, десь неподалік засміялися, а потім знову стало тихо. Лілія поступово втягнулася в звичний ритм, коли година перестає бути годиною і перетворюється на щось, що просто треба пережити до обіду.

Вона не ненавиділа свою роботу.

Це було, мабуть, найскладніше.

Якби вона її ненавиділа, усе було б набагато зрозуміліше. Можна було б прийти додому, скинути взуття, сказати Андрію: «Я більше не можу», і почати шукати щось інше. Але робота була просто роботою. Іноді цікавою, іноді нудною, іноді виснажливою, іноді такою, що день пролітав непомітно. Вона отримувала за неї гроші, приходила сюди майже щодня, знала, що робити, знала людей навколо й приблизно уявляла, чого від неї чекають.

Можливо, саме тому вона так довго не ставила собі запитання, чи хоче провести тут ще багато часу.

О першій вони пішли на обід. Лілія взяла їжу, сіла за столик біля вікна й кілька хвилин дивилася, як на вулиці люди переходять дорогу.

— Ти сьогодні якась задумана, — сказала колега навпроти.

— Я завжди така.

— Ні, сьогодні особливо.

Лілія посміхнулася.

— Може, не виспалася.

Це було просте пояснення, і воно всім підійшло.

Після обіду час знову почав рухатися повільніше. Лілія виконувала одну справу за іншою, відповідала на повідомлення, щось перевіряла, щось виправляла, кілька разів вставала з місця й поверталася назад. В якийсь момент вона подивилася на годинник і здивувалася, що минуло лише двадцять хвилин.

Вона відкинулася на спинку стільця й на секунду заплющила очі.

Їй раптом захотілося додому.

Не тому, що там чекало щось особливе. Просто вдома вона могла сама вирішити, що робити наступної хвилини.

Ця думка затрималася в голові довше, ніж мала б.

Лілія відкрила очі й знову подивилася на монітор.

До кінця робочого дня залишалося ще кілька годин.

Увечері Андрій зустрів її біля дому, бо йому було по дорозі.

— Як день? — запитав він.

— Нормально.

— Тільки нормально?

— Ну... нормально-нормально.

— А, тоді зрозумів.

Лілія засміялася й взяла його за руку.

— Я просто втомилася.

Вони пішли додому, і вона дорогою розповідала йому якусь історію з роботи, яка в момент самої події здавалася їй смішною, а тепер вона вже не могла нормально пояснити, чому саме. Андрій кілька разів перепитував деталі, бо не знав людей, про яких вона говорила, а Лілія терпляче пояснювала, хто є хто, хоча врешті сама заплуталася в цих поясненнях і сказала, що це треба було бачити наживо.

Вдома вони повечеряли, потім Андрій увімкнув фільм, який давно хотів подивитися. Лілія спочатку сиділа поруч, а через пів години сповзла нижче й поклала голову йому на коліна.

Він машинально провів рукою по її волоссю, не відводячи погляду від екрана.

Лілія дивилася фільм, але майже не стежила за сюжетом.

Вона рахувала в голові.

Не гроші цього разу.

Години.

Вісім годин на роботі. Дорога. Сон. Побут. Магазин. Їжа. Душ. Телефон. Розмови. Ще трохи роботи, яку вона забирала з собою в голову навіть тоді, коли вже фізично була вдома.

Їй раптом стало цікаво, де саме в усьому цьому знаходиться час, який не потрібно нікому віддавати.

Вона не знала.

Можливо, він був десь тут, на дивані, під час фільму, який вона майже не дивилася.

— Ти дивишся? — тихо запитав Андрій.

— Ага.

— Ти вже хвилин десять на один кадр дивишся.

— Я думаю.

— Про фільм?

Лілія підняла голову й подивилася на нього.

— Ні.

— Я так і подумав.

Вона знову влаштувалася в нього на колінах.

— Я сьогодні раптом подумала, що робота займає якусь величезну частину життя.

— Вона для цього й придумана, — сказав Андрій.

— Дуже заспокійливо.

— Я можу сказати щось інше.

— Не треба.
Він засміявся й знову погладив її по волоссю.

Лілія заплющила очі.

Їй не хотілося зараз розбиратися, чи подобається їй її робота, чи правильну вона обрала, чи треба щось змінювати. Вона просто лежала поруч із Андрієм і слухала звук фільму, який ішов фоном.

Десь між роботою і домом, між ранком і вечором, проходив ще один її день.

І вона раптом подумала, що останнім часом почала називати це життям, хоча іноді не була впевнена, чи це одне й те саме.