Розділ 4. Гроші закінчуються швидше за місяць

Лілія зрозуміла це не в якийсь особливий день, коли на рахунку залишилася конкретна сума і стало зрозуміло, що все погано, а набагато прозаїчніше: вона стояла біля каси й дивилася на екран термінала, поки продавчиня складала її покупки в пакет, і раптом подумала, що до зарплати ще довго.

Вона навіть не могла пригадати, куди саме поділилася попередня.

Не було нічого такого, про що можна було б сказати: ось через це все закінчилося. Гроші просто поступово розчинилися в продуктах, транспорті, каві по дорозі, якихось дрібницях для дому, оплаті рахунків і речах, які в момент покупки здавалися настільки звичайними, що не заслуговували окремої уваги.

Вона забрала пакет і відійшла від каси, пропускаючи наступного покупця.

— Ти щось забула? — запитав Андрій, коли наздогнав її біля виходу.

— Ні.

Лілія подивилася на телефон, потім знову прибрала його в кишеню.

— Просто я щось не розрахувала.

— Що саме?

Вона знизала плечима.

— Не знаю.

Вони вийшли надвір, і Лілія кілька хвилин ішла мовчки, намагаючись подумки скласти останні кілька тижнів у нормальну послідовність. Це виявилося складніше, ніж вона очікувала. Деякі витрати вона пам'ятала дуже добре, інші ніби взагалі не залишили після себе сліду, хоча гроші після них кудись зникли.

— Мабуть, я просто не вмію нормально розподіляти гроші, — сказала вона.

Андрій подивився на неї.

— Можливо, треба записувати.

— Я знаю.

— Ти ж можеш зробити таблицю.

— Можу.

— Або просто список.

— Андрію.

— Що?

— Я знаю.

Він усміхнувся, а Лілія теж не стримала посмішки.

— Я не сварюся.

— Я теж.

Вони йшли далі, і ця коротка розмова не вирішила нічого, але від неї стало трохи легше. Лілія не любила, коли з будь-якої проблеми одразу робили задачу, яку треба виконати за п'ять простих кроків. Іноді їй хотілося спочатку просто посидіти з думкою про те, що сталося, поки вона перестане здаватися такою великою.

Вдома вона відкрила банківський застосунок ще раз.

Сума залишалася тією самою.

Лілія поклала телефон на стіл і пішла розкладати покупки. Андрій зайшов на кухню слідом за нею, забрав із пакета кілька речей і почав ставити їх у шафу, поки вона розбиралася з холодильником. Вони робили це мовчки, час від часу стикаючись руками біля однієї полиці, і Лілія раптом відчула дивне бажання не залишатися самій зі своїми думками.

— Обійми мене, — сказала вона.

Андрій одразу підійшов ближче.

Лілія притулилася до нього й кілька секунд просто стояла так посеред кухні, слухаючи його дихання. Їй не стало раптом зрозуміло, що робити з грошима, не з'явився план і не стало менше днів до зарплати, але напруга в плечах трохи відпустила.

— Я не хочу зараз нічого рахувати, — сказала вона.

— Не рахуй.

— А завтра?

— Завтра подумаємо.

Лілія кивнула, хоча Андрій цього не побачив.

Пізніше вони лежали на дивані й дивилися серіал, який обидва вже бачили раніше, тому ніхто особливо не стежив за сюжетом. Андрій час від часу коментував якісь моменти, Лілія сміялася, хоча деякі його жарти були настільки дурними, що сміятися з них було майже образливо.

Телефон лежав екраном донизу на столі.

Лілія знала, що він там.

Знала, що завтра знову подивиться на залишок, щось прикине в голові й, можливо, нарешті спробує записати витрати.

Але сьогодні їй хотілося просто лежати поруч із людиною, з якою можна було не мати відповіді.

Вона поклала голову Андрієві на плече й продовжила дивитися серіал.

За вікном повільно минав ще один вечір, а гроші, як виявилося, справді закінчувалися швидше за місяць.

Лілія чомусь думала, що до цього теж треба буде звикнути.