Розділ 3. Квартира, в якій я мала стати собою

Квартира зустрічала Лілію тишею, яка за день встигала стати зовсім іншою, ніж ранкова. Вранці тут усе було тимчасовим: чашка на столі, недбало залишена на спинці стільця кофта, зарядка, що звисала з краю тумби, речі, які вона мала прибрати, але не встигла. Увечері все це ставало частиною звичного порядку, який ніхто спеціально не придумував, але який чомусь поступово виник сам.

Лілія роззулася біля дверей і пройшла на кухню, навіть не вмикаючи світла. За вікном ще було достатньо ясно, щоб бачити обриси меблів і темні прямокутники сусідніх будинків. Вона поставила телефон на стіл, зняла куртку й на кілька секунд просто залишилася стояти посеред кухні, не вирішуючи, що робити далі.

Їй подобалася ця квартира.

Принаймні більшість часу.

Тут були її чашки, її одяг, книжки, які вона купила сама, речі, які вибирала довго або навпаки брала майже випадково, фотографії, які ніхто не змушував її вішати на стіну, і той дивний набір дрібниць, який утворюється тільки тоді, коли людина досить довго живе в одному місці.

Іноді Лілія ловила себе на тому, що квартира вже знає про неї більше, ніж деякі люди.

Вона знала, яка дошка підлоги скрипить біля ліжка, де взимку найхолодніше, з якого боку вранці падає сонце, у якій шафці стоять чашки, а в якій давно пора щось розібрати. Вона могла пройти кухнею в темряві й майже не зачепити жодного предмета.

Тільки от сама себе вона чомусь знала не так добре.

Лілія відкрила холодильник, подивилася всередину й знову закрила. Потім відкрила верхню шафку, дістала чашку, поставила її на стіл і зрозуміла, що взагалі-то не хоче чаю.

— Ти їсти будеш? — запитав Андрій з іншої кімнати.

— Не знаю.

— Там ще є те, що вчора купили.

— Бачила.

Вона взяла телефон і подивилася на екран, хоча жодного нового повідомлення там не було.

Їй подобалося повертатися додому. Це було просте, майже фізичне відчуття: знайомий ключ у замку, знайомий коридор, речі, які лежать саме там, де вона їх залишила. Раніше вона думала, що одного дня це відчуття стане чимось більшим. Що власний простір якимось чином допоможе зрозуміти, хто вона така, що любить, чого хоче, якою має бути її звичайна щоденність.

А вийшло просто житло.

Хороше житло, затишне, знайоме, своє, але все одно лише житло.

Лілія сіла на край дивана й витягнула ноги. На журнальному столику лежав блокнот, який вона купила кілька місяців тому, бо в магазині їй сподобався папір. Усередині було кілька записаних сторінок, потім чисті аркуші, потім ще одна сторінка з якимось списком, сенс якого вона зараз уже не пам'ятала.

Вона взяла ручку й покрутила її між пальцями.

Їй іноді хотілося почати щось таке, що було б тільки її.

Не для роботи, не тому що треба, не тому що хтось попросив, не для того, щоб потім показати й отримати схвалення. Просто щось своє, що можна було б робити, навіть якщо ніхто ніколи про це не дізнається.

Вона не знала, що саме.

Ця невизначеність уже перестала її дивувати.

Лілія відкрила блокнот на чистій сторінці, написала дату, подивилася на неї й через кілька секунд закреслила.

— Що робиш? — Андрій зайшов до кімнати.

— Нічого.

— Це схоже на щось.

— Я хотіла щось написати.

— І?

— Передумала.

Він кивнув і сів поруч, не заглядаючи в блокнот.

Лілія подивилася на чисту сторінку. Їй подобалося, що Андрій не питав, що саме вона хотіла написати. Можливо, тому що вона й сама не знала.

За вікном поступово темнішало. У сусідньому будинку одне за одним почали вмикатися вікна, і Лілія знову стала дивитися туди, ненадовго забувши про блокнот. В одному вікні хтось ходив із кімнати в кімнату, в іншому стояла жінка біля кухонного столу, ще в одному маленька дитина бігала перед телевізором, а дорослий силует намагався її зупинити.

Лілія дивилася на це й думала, що кожна квартира, мабуть, поступово стає схожою на людей, які в ній живуть. У когось усе акуратно, у когось речі лежать де доведеться, хтось роками нічого не змінює, а хтось постійно переставляє меблі, ніби разом із ними можна пересунути й власне життя.

Вона подивилася на свою кімнату.

Тут теж було неідеально.
На кріслі лежав одяг, на підлозі біля ліжка стояла книга, яку вона вже давно хотіла дочитати, а на полиці залишалося місце для речі, яку вона колись обов'язково купить, хоча досі не знала, що це буде.

Можливо, їй подобалося саме це.

Неідеальність, яка нікому нічого не доводила.

Лілія закрила блокнот і поклала його назад на стіл. Вона не стала вирішувати, що буде писати завтра, не склала список планів і не придумала, якою хоче бачити себе через рік.

Вона просто залишила блокнот там, де могла знову його відкрити.

Квартира стояла навколо неї тиха й знайома, і Лілія раптом подумала, що колись дуже чекала моменту, коли матиме місце, яке зможе назвати своїм.

Тепер воно в неї було.

Тільки вона ще не зовсім знала, що робити із собою всередині нього.