Розділ 2. Ніхто не видав інструкцію

Вранці Лілія прокинулася раніше, ніж треба було, і ще кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю, поки будильник мовчки відраховував останні хвилини до моменту, коли вже справді доведеться вставати. У кімнаті було прохолодно, за вікном починався звичайний будній день, і знизу, десь із двору, долинув звук машини, яка кілька разів невдало завелася, перш ніж нарешті поїхала. Лілія заплющила очі ще на хвилину, хоча чудово знала, що ця хвилина нічого не змінить.

Учора ввечері вона думала про гроші, сьогодні зранку — про те, що вдягнути.

На стільці лежали дві речі, які вона ще вчора ввечері кинула туди, коли поверталася додому, а тепер дивилася на них так, ніби від правильного вибору залежало щось важливе. Насправді нічого важливого не залежало. Просто одна кофта їй подобалася більше, а інша здавалася доречнішою для сьогоднішнього дня, і Лілія не могла вирішити, що їй хочеться більше: подобатися самій собі чи не думати про те, чи доречно вона виглядає.

Вона нарешті підвелася, відсунула штору й на кілька секунд затрималася біля вікна. Над будинками було звичайне ранкове небо без чогось особливого, двір уже наповнювався рухом, хоча люди здебільшого просто проходили повз одне одного, зайняті своїми справами. Лілія побачила жінку, яка поспішала з маленькою дитиною до машини, чоловіка з кавою в паперовому стакані й дівчину в навушниках, яка стояла посеред двору та щось друкувала в телефоні.

Їй чомусь подобалося дивитися на них саме з вікна. Звідси всі вони здавалися частиною одного великого механізму, де кожен знає, куди йому треба.

Лілія відійшла від вікна й пішла на кухню.

Андрій уже був там. Він сидів за столом із телефоном у руці й пив каву, час від часу гортаючи щось на екрані. На кухні було ще напівтемно, тому він не вмикав верхнє світло, і ранкове сонце лягало на край столу вузькою смугою.

— Ти чого так рано? — запитав він.

— Не знаю. Прокинулась.

Лілія поставила чайник і сперлася долонями об стільницю, поки чекала. Вона ще не зовсім прокинулася, але вже встигла згадати про вчорашній вечір, про свою розмову з Андрієм і про те, що сьогодні знову треба кудись іти, щось робити, комусь відповідати, а потім повертатися додому.

— Я вчора багато говорила, — сказала вона.

— Трохи.

— Трохи?

Андрій усміхнувся.

— Ну, нормально.

Лілія теж усміхнулася й відкрила холодильник, хоча ще не знала, що саме там шукає. Вона постояла перед ним кілька секунд, подивилася на продукти, потім закрила дверцята й узяла яблуко.

— Я іноді думаю, що треба було б записувати все, що я думаю, — сказала вона, сідаючи навпроти. — Потім читати й дивитися, чи там взагалі є якась логіка.

— Ти б не хотіла потім це читати.

— Напевно.

Вона покрутила яблуко в руці, розглядаючи маленьку темну цятку на шкірці.

— Просто дивно. В голові воно все наче пов'язане, а коли починаю говорити, виходить якась каша.

— Можливо, тому що воно і є каша.

Лілія засміялася.

— Дякую, дуже допоміг.

— Я стараюся.

Вона відкусила яблуко й на деякий час замовкла. Андрій знову взяв телефон, а Лілія дивилася на стіл і слухала, як чайник після вимкнення ще кілька секунд потріскує від нагріву. Їй не було самотньо в цій тиші, але й говорити більше не хотілося.

Пізніше, вже збираючись виходити, вона довго шукала ключі, хоча вони лежали там, де вона залишила їх увечері. Лілія знайшла їх у кишені куртки, яку встигла двічі перевірити, і тільки тоді зрозуміла, наскільки розсіяною буває зранку.

На сходах вона зустріла сусідку з верхнього поверху. Вони привіталися, перекинулися кількома словами про погоду, і Лілія вже на першому поверсі забула, про що саме говорили.

На вулиці було людніше, ніж увечері. Місто повернулося до своїх денних звуків: автобуси зупинялися біля зупинок, хтось голосно говорив телефоном, біля кав'ярні стояли люди з напоями, а машини повільно просувалися дорогою. Лілія йшла поруч з Андрієм, дивилася навколо й ловила себе на тому, що сьогодні їй знову цікаво розглядати людей.

Вона подумала про вчорашню розмову й раптом згадала одну фразу, яку сказала сама.

Я ніби вже можу сама вирішувати, що робити.
Тепер вона вже не була впевнена, що саме мала на увазі.

Їй хотілося повернутися до цієї думки, але вона не знала, з якого боку до неї підійти. Можна було вибрати роботу, можна було звільнитися, можна було витратити гроші або відкласти, можна було поїхати кудись на вихідні, залишитися вдома, купити собі щось красиве, нічого не купувати. Варіантів було так багато, що іноді від них ставало не легше, а важче.

Колись рішення ніби приходили ззовні. Хтось казав, що треба зробити, хтось ставив оцінку, хтось пояснював, коли ти правильно поводишся, а коли ні. Тепер багато чого просто лежало перед нею, і вона могла взяти будь-який варіант.

Тільки ніхто не казав, який.

Лілія не знала, чому саме ця думка засіла в голові.

Можливо, тому що вчора ввечері вона вперше за довгий час дозволила собі просто купити те, що захотіла, а потім усю дорогу додому намагалася зрозуміти, чому від цього не сталося нічого особливого.

Можливо, тому що сьогодні вранці вона стояла перед двома кофтами й кілька хвилин серйозно не могла вирішити, що їй більше хочеться.

А можливо, просто тому, що вона втомилася весь час шукати правильну відповідь там, де її ніхто не обіцяв.

— Ти знову задумалась, — сказав Андрій.

Лілія подивилася на нього.

— Ага.

Він нічого більше не питав. Лілія була навіть трохи вдячна за це, хоча сама не знала, чи хотіла б поговорити, якби він запитав.

Вона йшла далі, переставляючи крок за кроком, і раптом подумала, що, можливо, сьогодні їй не потрібно нічого вирішувати. Принаймні до вечора.

До вечора ще було багато часу.