Розділ 1. Я вже доросла?

Місто вже майже заснуло, коли вони вийшли з магазину. На сусідніх будинках то тут, то там ще горіли вікна, але на вулиці майже нікого не залишилося, і Лілії подобалося це пізнє місто — тихе, трохи відсторонене від усього денного шуму, коли можна йти куди завгодно і нікуди особливо не поспішати. Вона тримала в руках маленьку коробочку лохини й розглядала людей, які траплялися дорогою, дерева, припарковані машини, сміття біля бордюру, чиїсь залишені біля під'їзду речі, намагаючись не думати ні про що конкретне, хоча думки все одно поверталися до одного й того самого.

Сьогодні вони витратили більше, ніж вона звикла витрачати за один похід у магазин, і справа була зовсім не в тому, що їй було шкода грошей. Навпаки, вона могла собі це дозволити, і від цього мала б просто порадіти, але чомусь не знала, що робити з цим відчуттям. Гроші з'являлися, їх можна було витрачати, відкладати, залишати на потім, купувати собі те, що подобається, але ніякого зрозумілого правила разом із ними ніхто не дав. Лілія іноді ловила себе на тому, що досі чекає, коли хтось скаже їй, як правильно.

Вона не могла сказати, хто саме мав би це зробити.

— Як ти? — запитав Андрій.

Лілія не відповіла одразу. Вона дивилася вперед, на дорогу, де світло від ліхтарів падало на дерева й розчинялося між гілками, і намагалася зрозуміти, чи їй справді погано, чи вона просто знову занадто багато думає. Насправді їй було добре. Вона не хотіла додому менше, ніж зазвичай, не хотіла нікуди тікати, їй подобався цей вечір і те, як вони просто йдуть поруч, але всередині все одно було якесь дивне відчуття, яке вона не могла нормально назвати.

— Нормально, — сказала вона, а потім майже одразу додала: — Просто думаю трохи.

— Про що?

Лілія усміхнулася й похитала головою.

— Та про всяке. Про гроші, мабуть. Про те, що їх тепер треба якось використовувати, а я не знаю як. Раніше все було простіше: є гроші — значить, треба витратити тільки на те, що справді треба. А зараз наче можна інакше, але я не дуже розумію, де та межа між «можна» і «треба».

Вона замовкла, але ненадовго, бо щойно почала говорити, думки самі потягнули за собою інші.

— І ще я іноді думаю, що в мене взагалі якесь дивне життя. Не погане, просто дивне. Я ніби вже можу сама вирішувати, що робити, але коли треба щось вирішити, мені часто хочеться, щоб хтось просто сказав: ось так буде правильно. А потім я злюся на себе за це, бо хто взагалі має мені це сказати?

Андрій вислухав її, не намагаючись одразу придумати відповідь. Він щось сказав через кілька секунд, але Лілія вже не зовсім слухала, тому що знову звернула увагу на вулицю. Їй подобалося дивитися на людей, коли вони не знали, що за ними спостерігають: жінка біля під'їзду довго шукала щось у сумці, хлопець у навушниках ішов посеред тротуару й час від часу озирався, чоловік попереду ніс у руці букет, загорнутий у тонкий папір, хоча було вже пізно й навколо майже все закрилося.

Лілія дивилася на них і думала, що в кожного зараз є щось своє, про що вона нічого не знає. Хтось поспішає додому, хтось не хоче туди повертатися, хтось завтра прокинеться з планом на день, а хтось відкриє очі й довго лежатиме, намагаючись згадати, навіщо взагалі вставати.

Ця думка здалася їй чомусь заспокійливою.

Приблизно місяць тому вони йшли цією самою дорогою, теж поверталися ввечері з магазину, і тоді Лілія побачила біля тротуару підбиту пташку. Вона сиділа зовсім близько до дороги й намагалася рухатися, але крила не слухалися. Лілія тоді кілька разів озирнулася, коли вони вже відійшли, а зараз сама не зрозуміла, чому раптом згадала про неї й мимохідь подивилася на те місце.

Там нічого не було.

Вона просто пішла далі.

Поруч ішов Андрій, і їхні кроки час від часу збігалися, а потім знову розходилися. Лілія вже не намагалася розібратися в тому, що саме її турбує. Думок було надто багато, і вони не складалися в одну історію: гроші, робота, завтрашній день, те, що треба буде зробити вдома, якийсь дивний спогад, що виник нізвідки, і ще десятки дрібниць, які не мали між собою нічого спільного.

Їй було добре.

Це вона знала точно.
Можливо, саме тому їй було так складно зрозуміти, чому вона все одно почувається розгубленою.

Вони вже підходили до будинку, коли Лілія раптом подумала, що, напевно, зовсім не обов'язково зараз знаходити відповідь. Вона могла просто прийти додому, поставити лохину в холодильник, переодягнутися, випити чаю, посидіти трохи в телефоні й лягти спати.

Завтра все одно доведеться прокинутися.

А що робити далі, вона вирішить потім.