Новий знайомий

 З Ярославом ми познайомились випадково. На святкуванні Дня народження моєї одногрупниці. Великої дружби між нами не було, але запрошення на торжество я все ж отримала. Хлопець запросив мене на танець і вже до кінця вечора не відходив від мене, ми додались один одному в друзі в соцмережах і роз’їхалися в різних напрямках. Після двох тижнів переписки – вирішили зустрітися. На момент зустрічі про Ярослава я знала, що він вчиться на прокурора, займається плаванням, бігає вранці,  любить читати книги і є практично ідеальним хлопцем. Після чашки кави, двох чаю та трьох кексів ми вирушили в напрямку мого дому. Йшли довго, багато сміялися, пригадували наше знайомство. Та коли звернули у підворотню, нам дорогу заступили двоє. Я не зразу зрозуміла, що відбувається, а коли второпала – зробила кілька кроків назад і зупинилася, мов вросла в землю. Незнайомці вимагали віддати всі цінні речі. Через тканину куртки випиналося щось схоже на дуло пістолета, мабуть,боялися привернути зайву увагу, тому й не демонстрували відкрито зброї, а тримали її в кишені. З хлопців перевела погляд на Ярослава та він позадкував разом зі мною. Я очікувала якогось опору від нього, та він покірно віддав все з карманів й поглянув на мене. Цей погляд означав одне – тепер прийшла й моя черга віддавати своє. В моїй голові пронеслась думка: «Можливо ці молодики знайомі з Ярославом?». І тут один з молодиків поглянув на мої новенькі червоні чобітки, на які витратила аж дві стипендії та наказав зняти їх також. От чоловіки пішли нині і  в моді розбираються.  Щойно я присіла, як Ярослав вирвав свій телефон з рук грабіжника та побіг геть. Ми всі втрьох просто оторопіли, перший тишу порушив один з хлопців:

- Так, не пощастило тобі з коханим!

- Швидко чувак бігає.

 Й тут з темноти вийшов гурт молоді, вони голосно говорили й сміялися .З цього лементу я зрозуміла, що це не справжнє пограбування, а лише інсценування. Хлопці програли бажання і тому стали на цю слизьку стежку. І тут вже не витримала – з середини мене вирвався крик:

- Не можна так з людьми чинити, а раптом серце в когось зупиниться від ваших жартів?  Ви просто з головою не дружите тут всі.

- Вибач нас, ми не думали про наслідки. Просто прикол думали вийде.

- Вибачень замало.

І я щодуху побігла  додому, сльози стікали по моєму обличчі. Це був той стан, що нагадував істерику. Один з «грабіжників» побіг за мною і кричав:

- Пробач, давай поговоримо! Зупинись на хвилинку!

- Вам у театральному треба вчитися!

-  А ми там і навчаємось!

- Молодці, а я на юридичному, от і саджатиму таких, як ви…

Я швидко напрала код, щоб відкрити під’їзд і зачинила за собою двері. Мамі вирішила поки нічого не розповідати, поки не заспокоюся. Зробила чаю і  зайшла в соцмережі, щоб відволіктись. Й побачила повідомлення від Ярослава. Але я не читаючи його, видалила і разом з тим видалила назавжди зі свого життя.

  Наступного дня я пішла на заняття, найбільше я не хотіла десь пересіктися з Ярославом. Після пар до мене стрімко йшов букет з ногами. Я стрімко змінила траєкторію напрямку, але з-за букета визирнуло усміхнене обличчя нового знайомого. І я почула: « Дозволь тебе провести, щоб знову не напали грабіжники. Хоча, якщо я тут, то й нападати нема кому».