Оксанка-коханка чи історія про жіночий подвиг

 Було це не так давно і з тих пір майже нічого не змінилося. Хоча ні, багато змінилося, але про це поговоримо пізніше.

   Весна була рання і тільки зійшов сніг, зразу всі побачили округлий животик у Оксанки. І чим вона думала, вже є одна дитина від першого шлюбу, в якому аж два роки прожила.  Село - такий невидимий живий організм, що ледве вогнем не дихає, страж честі й порядку, без суду і слідства знає, що і кому робити. Всі пам’ятали, що приїздив до неї один хахаль на дорогущій машині восени. В магазині познайомилися, де Оксанка торгувала. А це його кілька місяців ніхто не бачив. Ось і стало все зрозуміло. І куди її мати дивилася, через дві хати від дочки живе. Ганьба, на весь рід ганьба, на все село ганьба. Ніхто ж не знав, що в них все серйозно було. Про це тільки вона знала. Знала точно, що неодружений. Ось ремонт в квартирі доробить і зразу ж з матір’ю і сестрою познайомить. Але події розвивались трохи скоріше, ніж думали. А коли про вагітність дізнався, то поставив перед фактом: «Аборт». А як по-інакшому? Робота в нього така, весь час в роз’їздах, часу в нього на сім’ю нема. В неї одна дитина є, нащо друга? Проблем з тими дітьми буде.  А грошей скільки на двох потрібно? Його влаштовує все, як є. Забув вже й про ремонт квартири, й про знайомство з матір’ю й сестрою.  Аргументи були переконливі, але не для Оксанки. Очі відкрилися, сльозами правда налилися. Не пізно й не рано, якраз вчасно. Бо найбільшу дурницю в житті вона так і не зробила. Тихо під носа собі прошепотіла: «Мирославом назву». А люди бачили лише живіт, що росте, а в душу не зазирали, та перешіптувались: «Ганьба села, ганьба села». Одні стороною обходили, а інші в очі усміхалися -за спиною ж засуджували. Вона прекрасно розуміла, що тепер двох дітей на ноги самій доведеться ставити. Як би тяжко нам не було, та час не стоїть на місці. Бог не залишає нас без надії надовго, бо й Оксанці пара зустрілася. Знайшовся той, дурень, що пішов на двох чужих дітей…

  А сьогодні у клубі свято з якоїсь нагоди. Сільський голова бризкає слиною в різні боки зі словами вдячності. Кому ж це? Запросили на сцену воїна, що з АТО недавно повернувся, Україну від напасті ворожої обороняв. Біжить секретарка, несе два букети. Один військовому, а інший матері його. Кому ж ви думали? Оксанці. Всі стоять аплодують. Чути з залу: «Гордість села, гордість села», а в Оксанки тільки сльози на очах. Недарма Мирославом назвала.