20. Дана

Я побачила, що ви раз обличчя Вадима змінився, коли він повів очима у бік дверей. Поглянула туди теж, і помітила, що до зали увійшла висока елегантно вдягнена темноволоса дівчина. Вона виглядала як модель, що зійшла з подіуму, і цією модельною ходою прямувала у наш бік. 

 — Це якась твоя знайома? — тихо запитала я. 

— Можна і так сказати, — відповів Вадим і аж обличчя рукою ніби прикрив.

Але було пізно і дівчина вже його побачила. Вона підійшла до нас і сказала:

— Вадиме, це ти що, на побаченні? Кинув мене, сказавши, що ніяких серйозних стосунків не хочеш, а сам ходиш з усякими… — вона якось зверхньо поглянула на мене.

— Ліно, іди, куди йшла. З ким хочу, з тим і ходжу, — Вадим насупився. — І не раджу ображати Дану.

— Що за собаче імʼя "Дана"? — хмикнула вона.

Вадим аж поривався встати з-за столу, але я  поклала свою руку на його:

 — Не треба, — сказала тихо. — Не звертай уваги. 

Почувалася дуже ображеною. Такий хороший вечір, і якась дурепа зіпсувала все. І ще я відчувала, як не дивно, ревнощі, мені хотілося, щоб у нас були справжні стосунки, як подумала ця Ліна. 

— Що, навіть за ручки тримаєтесь? Не думала, що такі простачки в твоєму смаку, — продовжила вона.

— Так, вона в моєму смаку, — насупився Вадим. — Дана добра, мила, вона взагалі найкраща. І красива дуже, — в цю мить Вадим не дивився на ту вискочку, а навпаки зазирнув мені в очі і усміхнувся.

 — Твій смак зовсім зіпсувався, — хмикнула брюнетка.

Але я вже не переймалася її словами, у моїх грудях ніби загорівся вогник, і стало так тепло, так добре від того, що він назвав мене красивою і взагалі найкращою. 

Я підсунулася ближче до нього і торкнулася губами його щоки.

 — Дякую, — сказала, усміхнувшись. 

Брюнетка насупилась, хмикрула, розвернулась і пішла назад до сходів. Її подружка побігла за нею і вони покинули залу. 

— Якби вона не була жінкою, ще б в  обличчя отримала, коли образила тебе, — Вадим все ще був ледь насуплений. 

 — Вона, мабуть, мала на тебе якісь плани, — сказала я. — Схожа на типову мисливицю за багатими чоловіками. 

— Ну, вона мене зовсім не цікавить, — Вадим якось так поглянув на мене, що мені стало жарко. Але саме в цю мить принесли їжу…

***

Коли ми приїхали до клубу, мені все було дуже цікавим. Я ніколи раніше не була в подібному місці. Розпитувала Вадима про все на світі.

 — А які правила цих боїв? — запитала трохи схвильовано. — Чи немає ніяких правил взагалі?

— Ну, головне правило — перемагає той, хто валить в нокаут суперника. Той не має встати за десять секунд, тоді він програє. Бити можна як завгодно. Але тільки руками і ногами, тобто, зброї авжеж тут нема.

 — А якщо ніхто не падає? Чи такого не буває?Може бути нічия?

— Ні, тут не буває нічиїх, і технічного нокауту, як в боксі, теж, — він похитав головою. — Бʼються до нокауту. Тому шанс є завжди. Навіть якщо до кінця один з бійців здавалось програвав, один удар може все змінити і він може виграти. 

 — Цікаво, — цієї миті я побачила Тараса, який підходив до нас, і мені стало трохи незручно, я боялася, що він почне розмовляти зі мною як з маленькою і казати, що мені тут не місце. — Он Тарас іде, — прошепотіла Вадиму. 

— О, ви вже тут, — він підсів до нас. — Ти все ж взяв Дану… — він штовхнув Вадима в плече, виглядав не дуже вдоволеним.

 — Це я його вмовила, — заступилася за Вадима я.  — Він не дуже хотів мене брати…

Раптом я почула якийсь шум, кілька чоловіків голосно про щось сперечалися, потім ніби хтось пробіг за нашими спинами.

 — Облава! — почула я і побачила, що Вадим одразу ніби прикрив мене собою.

— Дано, вставай, нам треба йти… Швидко!

***

гортай далі, там продовження ------------>