16. Дана

Я побачила, що коли він прослухав мій монолог, то якось дуже уважно дивився на мене і ледь облизнув губи. 

— Тобі сподобалось? — запитала я трохи схвильовано. 

— Ти так дивилась в ту камеру, ніби справді закохалась, — Вадим кивнув і перевів погляд на мене. — Правдоподібно вийшло. Може, тому що він тобі таки подобається? Ну той режисер…

Я на мить відвела погляд. Було соромно казати, що то його я уявляла, коли казала ті слова. Ну авжеж, для Вадима я всього лиш дівчисько, племінниця його друга, він і гадки не має, що подобається мені. 

— Ні, ми лише друзі, — швидко сказала я.  — Але я дуже старалася, щоб вийшло правдоподібно…

— В тебе вийшло правдоподібно, — він кивнув. — Цікаво, коли актори реально закохуються, і коли грають, воно чимось відрізнається? — запитав Вадим. — Певно, це непросто — грати закоханість? 

 — Я думаю, вони, щоб гарно зіграти, уявляють перед собою людину, яку дійсно кохають, — сказала я і відчула, що червонію.   — Ну або яка подобається, — додала швидко. 

— І кого ж ти уявляла? — одразу запитав Вадим, зазираючи мені в очі. 

 — Це секрет! — випалила я, затуляючи обличчя руками. 

— Добре, можеш не говорити, — Вадим ледь усміхнувся. — Але додому хлопців водити я не дозволю, — додав ніби жартома.

 — Яких хлопців! — обурилась я. — Що ти таке собі придумав?

— Ну, тих, які подобаються? — він запитально поглянув на мене. — Тут моя територія і я більше ніякого хлопця сюди не пущу. 

 — Та нема в мене ніяких хлопців, — я розуміла, що він жартує, але чомусь було важливим довести, що мені насправді ніхто не подобається. — Лише в школі подобався Макс, але потім він замутив з моєю кращою подругою…

— Ну, добре, — Вадим кивнув. — В сенсі, зрозуміло, а не добре. Так-то ти маєш право мати хлопців без мого схвалення… Блін, щось я не те несу. Ніби і не пив, — він почухав потилицю. — Цікаво, що там головний бій, я ж раніше пішов… 

 — Який бій? — зацікавилась я. — Бокс? Мій тато теж завжди дивиться. Можемо подивитися і спортивний канал, а не фільм. 

— Ой, — Вадим якось винувато поглянув на мене. — Ну, не зовсім бокс… Це бої без правил. Ну, вони називаються "без правил", але насправді деякі правила там все одно є, от. 

 — Ух ти, це як у фільмі “Бійцівський клуб? — зацікавилась я. 

— Саме так, — він усміхнувся. — Власне, десь цим фільмом я і надихнувся. Подумав, що таке було б цікаво мати в Києві. Плюс, на цьому можна непогано заробити… Але Дано, еее… Це трохи секрет. Ну, такі штуки не дуже дозволені, розумієш?

 — Ага, я буду мовчати, — для переконливості я приклала до губ палець. — А ти мене поведеш туди? Дуже хочу подивитися! 

— Навіть не знаю, — з сумнівом сказав Вадим. — Хіба дівчатам взагалі таке подобається? Ну, там типу бʼються. Кров може бути. Це ж бої без правил… Ти не злякаєшся? Не бахнешся без свідомості?

 — Я люблю таке, — зізналась я. — Ну не прямо фанатію, але навіть у фільмах мені подобаються моменти з бійками. Може, мені треба було народитися хлопцем? 

— Ну, якби ти народилась хлопцем, то Тарас би не помилився з моєю орієнтацією, — усміхнувся Вадим. — Ну еее… В сенсі, добре, що ти дівчинка, от. І так, мені теж таке подобається, тому я і вирішив зробити подібне в Україні.

 — Візьмеш мене туди? Чи дівчатам вхід заборонений? — з цікавістю допитувалась я. 

— Ні, там багато дівчат, — він похитав головою. — Правда, більшість цікавиться не боями, а чоловіками, які приходять робити ставки. Там багато мисливиць за багатіями. 

 — Ну мені багатії не цікаві, а от на бої хочу подивитися, — я зраділа, що тема про хлопців, які мені подобаються, була забута. 

— Правда, Тарас може не зрадіти. Він же там теж частий гість, — сказав Вадим замислено…

***

гортай далі, там продовження ------------>