4. Дана

Я прокинулася раніше, щоб приготувати Вадиму сніданок, а тоді їхати на свої курси. Коли виходила з кімнати, побачила як він виходить з ванної.

 — Доброго ранку! Що приготувати на сніданок? — запитала в нього. 

— Давай омлет, — він якось дивно поглянув на мене і ледь облизнув губи. — Хоча, такий, як я люблю, ти, певно, не вмієш робити.

 — А який ви любите? Якщо я не вмію, то навчуся, пошукаю в інтернеті рецепт….

— Еее… Ну, відеоінструкції подібного точно є, якось покажу тобі, якщо знайду, — він почухав потилицю. — Ну, сьогодні приготуй, як вмієш. З беконом можна, там десь є бекон в холодильнику.

 — Добре, зроблю з беконом, — кивнула я.  — За десять хвилин приходьте снідати, бо омлет смачний, коли тільки зі сковорідки. А мені пора на курси. 

— Добре, — він кивнув. — А ти тойво… Вночі не прокидалась? — запитав він раптом.

— Наче ні, — я позіхнула. — Тільки таке враження, наче не виспалась. Мабуть, тому, що спала на новому місці, незвично…

— Зрозуміло, — Вадим знову кивнув. — Ну і каву мені зроби. Американо без молока, кавомашина на стільниці. Скоро спущусь, — і зайшов до своєї кімнати. 

— Добре, — кивнула я і швидко заходилася розбивати яйця, збивати їх з молоком і різати бекон. Пушок крутився у мене під ногами, і я налила йому теж трохи молока. — Пий, ледацюга! 

Коли все було готово, і я налила кави, то визирнула з кухні, щоб побачити, чи не йде Вадим. І зіткнулась з ним майже впритул. 

— Ой, ви так підкралися, — сказала я. — Якраз мала йти шукати вас до сніданку! 

— Давай все ж на "ти", все ж, ти вже повнолітня, а не якась дитина. А я не якийсь стариган, — він  ледь усміхнувся і сів за стіл. 

— О’кей, — погодилась я. — Смачного, — і підсунула йому тарілку з омлетом. 

Вадим взяв виделку: 

— Пахне смачно, — він взяв шматок омлету, але щойно зʼїв його, то ледь насупився. — Сіль дай, ти його взагалі солила? 

— Ой, — я вдарила себе по лобі. — Забула. Ну можна зверху посолити трохи! 

Простягнула йому сільничку. 

— Ну добре, — він посолив яйце і почав їсти. — Так терпимо. Але куховарки з тебе точно не вийде… На кого ти там хотіла поступати? Сподіваюсь, не на кухаря? 

— Ні, на акторку, — сказала я, нашвидкуруч додаючи свій омлет, бо час уже був такий, що я мала виходити, аби не спізнитись на заняття. — Дуже хочу здобути світову славу! 

— Ну, це звучить точно реалістичніше за куховарку в твоєму випадку, — я кивнув. — От тільки хіба в тій сфері не все через ліжко? 

— Не може бути, щоб так прямо усе через ліжко, — я на мить замислилась. — Принаймні я хочу всього досягти самотужки. Такі в мене принципи.

***

Коли я приїхала  до універу, де мали відбуватися заняття курсів, побачила тих хлопців і дівчат, з якими я разом здавала іспити, але які вступили і вже були студентами… і мені стало сумно. Виходить, я втратила цілий рік, і ще хтозна, чи в наступному році мені вдасться досягти своєї мрії. 

Я підійшла до аудиторії і випадково зіштовхнулася з якимось хлопцем, який саме виходив. 

 — Ой, вибач, — сказала, очікуючи почути невдоволене “треба дивитися, куди йдеш”, або щось подібне. 

— Нічого, — він усміхнувся мені. — Привіт. Ти теж на підкурси? 

 — Ага, не втрачаю надію стати акторкою, — усміхнулась я. — А ти?

— А я плюнув на економічне і вирішив цього року поступити на режисуру. Ну, батьки ще не в курсі… Хочу вступити на бюджет, бо на економічному я на контракті, якщо буде високий бал, то я маю право поступити на бюджет зараз, бо це буде мій перший бюджет, щось таке, — сказав він. — Але якщо не вступлю зараз, доведеться забути про режисуру… 

 — О, думаю, батькам це не дуже сподобається. Мої теж наполягали, щоб я йшла в педагогічний. Вони обоє вчителі. А коли дізналися, що я не пройшшла по конкурсу, то дуже зраділи — мовляв, тепер візьмуся за розум. Але не на ту напали, — я усміхнулася. — У мене тепер друга спроба, сподіваюся, після курсів точно зможу поступити!...

***

гортай далі, там продовження ------------>