2. Дана

Коли мій дядько Тарас побачив мене на порозі своєї квартири з речами, він був дуже не в захваті. 

 — Ти ж жила у мене тиждень, коли приїхала вступати на акторське! — вигукнув він замість привітання. — Не вступила наче, чому ти знову тут? 

 — Я записалася на курси для вступників на наступний рік, — сказала я. — Не хвилюйся, лише місяць поживу в тебе. 

— Але… — його очі почали бігати зі сторони в сторону. — У мене тут стосунки завʼязуються. Це буде незручно, — раптом в його погляді ніби зʼявилось якесь осяяння. — Давай так, я знайду тобі кімнату на місяць, платити не буде треба… Але! Треба буде допомагати хазяїну! Ну там сніданок йому приготувати, ще щось. 

 — Ну, це я можу, — я кивнула.  — Добре, давай адресу того хазяїна…

Насправді я готувала не дуже добре, бо вдома весь час цим займалася мама. Ну, я могла підсмажити яєшню чи запарити вівсянку, думаю, розберуся з тими сніданрками. 

— Зараз все буде… Я організую все так, щоб ти вже на днях туди поїхала. Може, завтра. Сьогодні поговорю з власником, — сказав дядько. —  Тільки не загравай з ним. Він взагалі тойво… Більше по хлопцям, от. Ну, він це приховує, але це так. Тож ти про це не згадуй нізащо!

 — Он як, — мені стало цікаво. Я до цього бачила таких людей лише в кіно.  — Тарасе, хіба я схожа на людину, яка заграє до незнайомого чоловіка? 

Я називала його просто на ім’я, бо у нас була не дуже велика різниця у віці як для дядька і племінниці — всього десять років. 

— Але ви будете жити разом, тому я і попереджаю. Раптом він тобі сподобається, а потім будеш мати розбите серце. Краще одразу знати, що ви не зможете бути парочкою, чи щось таке. 

 — Добре, дякую, що попередив. У тебе є щось поїсти, я зголодніла з дороги…

***

Одну ніч я переночувала в Тараса,  він увечері кудись пішов, тож увесь будинок був у моєму розпорядженні, я покупалася, потім замовила піццу і весь вечір дивилася телевізор, а вранці Тарас випровадив мене, вручивши адресу Вадима ( так звали мужика, якому я мала допомагати по господарству). 

Коли я вже підходила до зазначеного в повідомленні будинку, то побачила під під’їздом маленьке смугасте кошеня, яке підбігло до мене і почало жалібно нявчати. Я погладила його, але воно не вгамовувалося, бігло за мною, мабуть хотіло їсти. Мені стало його шкода, бо вже на днях мала початись зима. Тож я відкрила свою сумку і посадила котика туди. 

 — Назву тебе Пушок, — сказала я йому. — Зараз дістануся до квартири і погодую тебе, тільки не кричи, будь ласка. 

Пушок, ніби зрозумівши мої слова, нявчати перестав, тепер він сидів тихо. 

Вадим жив у дуже гарному новому будинку, правда, високо, треба було підніматися ліфтом, а ліфтів я трохи остерігалася, бо боялася застрягнути. Тому я пішла сходами. Цей перехід зайняв трохи часу, але за десять хвилин я стояла біля потрібної квартири і тиснула на кнопку дзвінка. Від незвичного підйому я навіть трохи захекалась, але постаралася виглядати бадьоро. 

Коли господар відчинив двері, я здивувалася. Очікувала що він буде таким, яким зображують у кіно геїв… ну, трохи жіночним і манерним. Але Вадим був високим і кремезним, і його обличчя виглядало суворим. А може, просто, я його розбудила, тому він і сердився. 

Я широко усміхнулась йому:

 — Добрий день, ви Вадим? Я буду жити у вас! — сказала я, і тут же, згадавши, що забула відрекомендуватися, додала. — Мене Богдана звуть. 

Він тільки відкрив рота, щоб зщось сказати, аж тіт з сумки висунулася лапа Пушка, і він розстібнув блискавку та вискочив назовні і швидко сховався у квартирі. Здається, там щось упало і розбилось, і мені стало незручно, що наше знайомство почалося на такій прикрій ноті. 

 — Це Пушок, — заспокоююче сказала я . — Зараз я його впіймаю! 

І кинулася на пошуки маленького негідника…

***

гортай далі, там продовження ------------>