2 розділ Уроки, які не викладають у школі

Вечір опускався повільно, ніби не хотів приходити до цього двору. Повітря буловажке — не від спеки, а від очікування. Десь далеко знову глухо відлунювало, і цей звук уже став частиною життя, як вітер чи дощ. Анатолій сидів на старій лавці біля хати крутячи в руках шматок дроту. Він непросто грався — він думав. Поруч бігали молодші, але сьогодні навіть їхній сміх звучав тихіше. Хвіртка рипнула.Свої, — коротко сказав знайомий голос. Чоловік зайшов у двір, втома читалася в кожномуйого русі — не фізична, глибша. Та, щоосідає в очах. 

Сергію… нарешті сказала мама обіймаючи брата. Як ви тут? — запитав він, обіймаючи її. Тримаємось, — відповіла вона. — А ти? Він лише кивнув.Анатолій підвівся. Він знав цьогочоловіка — дядько Сергій. Військовий. Той, хто бачив те, про що інші лише говорили пошепки. 

Підріс, — сказав Сергій, дивлячись на хлопця. Є трохи, — відповів Анатолій. Іди-но сюди, — кивнув він на лавку.Поговоримо.  Вони сіли трохи осторонь. Діти ще гралися, але вже краєм вуха слухали.Сергій мовчав кілька секунд, ніби підбирав слова.

— Ти вже бачив їх? — нарешті спитав він. Бачив, — відповів Анатолій. —Літають. Низько іноді. Сергій кивнув. І звук пам’ятаєш? Так. Добре, що пам’ятаєш. Це важливо. Він нахилився трохи ближче, голос став тихішим, але чітким. Слухай уважно. Це не іграшки.FPV-дрони — це як очі й рукиодночасно. Їх веде людина. Там, далеко. Він бачить, куди летить. Якщо він летить прямо — це вжепоганоЗначить, ціль є. Але найнебезпечніше — коли він починаєкружляти або різко змінює напрямок. Чому? — тихо запитав хлопець.Бо шукає. Вибирає.Кілька секунд вони мовчали. — І що тоді робити? — запитав Анатолій. Сергій подивився на нього уважно.

Перше — не стояти. Рухатися.Ховатися. Будь-яка стіна, будь-яка яма вже шанс. А якщо нема куди?

— Є завжди. Треба бачити. Він підняв із землі тонкий прутик і почав малювати схему. Дивись. Ось ти. Ось дрон. Якщо він бачить тебе відкрито — він іде прямо.Але якщо ти зникаєш із поля зору — він може втратити орієнтир.А якщо не втратить? Дивлячись на дядька Сергія запитав Толя. Сергій на мить затримав погляд.Тоді секунди вирішують.

Вітер легенько хитнув дерева. Десь у небі знову щось відгукнулося. Є ще одне, — сказав він. — Не завжди спрацює. Але іноді — є шанс.  Толя уважно слухав, нахилився ближче. Бачив, що від нього тягнеться тонка нитка? Бачив… ніби волосінь.Це оптоволокно. Через нього керують. Якщо його обірвати — дрон сліпне. Хлопець завмер. І він падає?Часто — так. А якщо вибухне?Може. Тому це крайній варіант. Коли вже нічого іншого. Анатолій мовчав. Він не виглядав наляканим. Він запам’ятовував. Запам’ятай головне, — продовживСергій. — Ти не герой у кіно. Твоє завдання — вижити і вивести інших. — Я зрозумів. Повтори. Не стояти. Ховатися. Дивитися. Якщокрай — можна різати оптоволокно. Сергій кивнув добре. З хати покликала мати: — Вечеря!І ще, — додав Сергій, тихо. — Небійся. Але й не думай, що це гра. Вони підвелися. Я не думаю, — відповів Анатолій.

 За столом говорили про звичайне — проїжу, про дорогу, про те, що потрібнокупити. Але між словами завжди було інше — те, що не вимовляли вголос. Частіше літати стали, — сказавбатькоТак, — відповів Сергій. — І ще будуть. Треба виїжджати, — тихо сказала мати. Треба Сергій подивився на дітей. 

Після вечері небо потемніло. Зірок майже не було видно — їх перекривалихмари і щось інше,невидиме, але відчутне. Анатолій вийшов надвір. Він дивився вгору,тепер він знав більше.Знав, як звучить небезпека.Знав, як вона рухається.Знав, що іноді від кількох секундзалежить усе. Позаду тихо підійшов Сергій.

Про що думаєш? Як воно все працює. Хочеш розібратися?Так.Сергій поклав руку йому на плече. Розберешся. Але головне — дожити головне — дожити до того часу. Десь далеко знову пролунало.Анатолій не здригнувся.Він стояв і слухав.