Розділ 14

Через два дні Ед повністю одужав після поранення. За ці дні я роздала вказівки Емілії, дозволила їй повністю розпоряджатися в салоні та стежити за тим, як йде будівництво лазні та басейну.

До неї приєдналася Алексія. Я була абсолютно впевнена, що дівчата впораються.

 – Але ви в будь-який момент можете покликати на допомогу. Я прийду, – запевнила їх я. – Між нашими селищами дві години шляху. Не така вже велика відстань.

 – Звичайно, Серафимо! Ми дуже раді за тебе! Будь щасливою, будь ласка!

 – Дякую, любі мої! – я по черзі обняла їх. – Дуже дякую! У наступну суботу ми їдемо в Карасун, коли повернуся, не знаю точно. Там не буде зв'язку, тому не лякайтеся, якщо я не буду відповідати, – попередила їх.

 – У Карасун? На материк? – вигукнули дівчатка.

 – Так. Там я виросла. Хочу подивитися на ці місця, скучила, – чесно зізналася їм.

 – Привези нам щось, – попросила Емілія.

 – Обов'язково!

На цьому ми розпрощалися, і я втекла додому збирати свій наплічник. Джілана вже про все знала, ми поговорили з нею, і вона підтримала моє рішення, побажала удачі й щастя.

Проводжати нас з Едом прийшла ледь не половина селища. Ось вже не думала, що це буде такою грандіозною подією.

 – Ед, бережи її, – попросив Ільмиган, – моя племінниця відрізняється особливим умінням шукати небезпечні пригоди.

 – Не хвилюйся, вона буде під моїм постійним цілодобовим наглядом, – сильніше притискаючи мене до себе, відповів Едгріф.

 – Дякую!

 – Гор, – звернувся до нього Ед, – дякую тобі за все.

 – Тобі спасибі, Едгріфе, і тобі, Серафимо! – хлопець посміхався, – ви дуже багато для мене зробили!

 – Не звертай з цього шляху й ти досягнеш мети, братику.

 – Тепер точно не зійду, – запевнив він нас.

 – Молодець, – я обійняла його.

 – Заходь у гості, сестричка.

 – Неодмінно. Друзі! Дякую вам, ви стали моєю родиною, близькими мені людьми, – звернулася я до них. – Зараз я йду з тим, кого кохаю. Разом з ним та вами, я сподіваюся, ми досягнемо головної мети – об'єднаємо наші племена в одне ціле, і тоді всі ми станемо ще ближче один до одного. Знайте, що ви в будь-який час можете відвідувати Чорне плем'я. Там немає перешкод для вас. Але не забувайте, що загроза нападу від Альфігона все ще висить над нами. Я прошу вас – будьте обережні. Бережіть себе і своїх рідних.

Все плем’я вибухнуло оплесками. Я помахала їм рукою, і взявшись за руки, ми з Едом пішли стежкою. Додому. В нашу хату.

Дорога пройшла легко і непомітно – ще б пак: для двох пантер ця відстань, немов іграшка. Ми дозволили наші речі забрати на возі, а самі насолоджувалися прогулянкою, розминаючи лапи.

Селище зустріло нас під улюлюкання та оплесками. Тут на нас чекали й зустрічали з відкритими обіймами. Едгріфа любили й поважали – це дуже помітно.

Він тепло з усіма привітався, представив усім мене, вже як наречену, чим викликав ще одну хвилю захвату і привітань.

Тож швидко нас і не думали відпускати, поки не розпитали про всі подробиці. Довелося підкоритися бажанню народу і розповісти все, що сталося з нами за останні дні. Крім того, ми поділилися і новиною про відкриття салону краси. Переживши ще один ураган емоцій, нарешті, ми змогли сховатися від усіх у будинку Еда.

 – Вдома... Тут ніхто не зможе завадити нашому щастю, – проворкував він, обіймаючи та цілуючи мене.

 – Божевільний, – крізь сміх відповіла я.

 – Так, – анітрохи не образився він, – я сходжу з розуму від кохання до тебе...

 – Коханий, – видихнула йому прямо в губи.

 – Пішли!

 – Куди?

 – Побачиш. Це сюрприз, – загадково посміхнувся Ед, і я дозволила йому увести себе.

Я пам'ятала розташування кімнат в його будинку. Він привів мене у свою спальню.

 – Заплющ очі, – попросив він, притримуючи мене за плечі.

Я слухняно виконала його прохання, він відкрив двері, пропускаючи мене вперед і обережно зачинив їх за собою.

 – Відкривай, – цілуючи за мочку вуха, попросив він.

Я відкрила очі та роззирнулася. Кімната була прикрашена кульками, стрічечками й пелюстками білих квітів, схожих на троянди, тільки значно більшими за розміром.

Біля ліжка був накритий невеликий столик: дві високі свічки, пляшка іскристого вина, кришталеві келихи та тарілка з фруктами.

 – Ед, це чарівно, – нарешті сказала я. – Коли ти встиг?

 – Секрет! – він легко підхопив мене на руки, доніс до ліжка й обережно опустив на нього, нависаючи зверху, – пам'ятаєш, я говорив тобі, що хочу, щоб наш перший раз був особливим?

 – Угу, – кивнула у відповідь.

 – Я хочу, щоб ми обидва запам'ятали цей день. Це своєрідний ритуал, невіддільна частина заручин. Він сильніше, ніж весільний, він важливіший й вагоміший. Розумієш, для нас, пантер, вибір ідеальної пари, тієї самої, що раз й назавжди, після обміну браслетами повинен завершитися з'єднанням двох душ і двох тіл протягом тих самих трьох місяців. Такий звичай. Наші аури ми з'єднали вже давно...