Розділ 13

Серафима

Вночі я спала дуже погано, весь час ворочалася, мені снилася погоня, бійка, дим й вогонь.

Прокинулася ще до світанку. Тіло було вкрите дрібними мурашками.

 – Мій сонячний промінчик, доброго ранку, чому ти так тремтиш? – ніжний голос Едгріфа увірвався в мою свідомість.

 – Доброго ранку, янголе мій! Кошмар наснився. Я дуже боюся за всіх вас.

 – Люба, ми з Ярославом зібрали найсильніших та найспритніших пантер, частина вже вирушила до кордону й будуть чекати в засідці.

 – Їх не засічуть?

 – Ні, Шейла створила спеціальне зілля: їх ніхто не відчує та не зможе знайти за запахом або слідами.

 – Це добре…

 – Як ви? Ільмиган готовий?

 – Я ще не зв'язувалася з ним. Але вчора вони дуже довго працювали над планом.

 – Зв'яжися зі мною, як тільки щось дізнаєшся, будь ласка.

 – Добре. Ти теж ідеш?

 – Я буду неподалік. Обіцяю не втручатися й не лізти в епіцентр.

 – Бережи себе, інакше я просто зійду з розуму!

 – Головне, щоб ти була в безпеці.

 – Я буду вдома, буду чекати новин, – пообіцяла я. Хоча сама навіть не думала їх кидати. Не в моїх принципах сидіти склавши руки, коли моїм друзям загрожує небезпека.

Я встала з ліжка і, прихопивши чистий одяг, відправилася у ванну кімнату. Швидко привела себе в порядок – прийняла прохолодний душ, умилася, зібрала волосся у високий хвіст, передяглася в бриджі та тонку футболку світло-зеленого кольору, легкий макіяж поставив останню крапку в моєму образі.

Я вийшла на кухню. Джілана, як зазвичай, метушилася біля печі. Цікаво, вона взагалі спить?

 – Доброго ранку!

 – Доброго ранку, Серафимо. Сідай-но. Будемо снідати. Нас чекає нелегкий день.

 – З задоволенням. Так, день, можна сказати, стане вирішальним для подальшої долі всього Дебрену. А де Ільмиган? Що вони вирішили?

 – Пішов додому, – байдуже відповіла мені шаманка, ставлячи переді мною філіжанку кави та тарілку з млинцями.

 – Він зайде?

 – Мабуть, що так.

 – Джілано, що знову трапилося? – я щиро переживала за свою опікунку, вона стала мені близькою людиною, другом, і я хотіла бачити її щасливою. У свій найперший день, вперше побачивши її, вирішила, що вона стара бабця, настільки розпатланою вона виглядала тоді. А, може, просто хотіла здаватися такою. Зараз же – це була жінка, що трохи втомилася від побуту й самотності, але все ще красива жінка, яка потребує чоловічого тепла й опіки. Я дуже хотіла бачити її щасливою.

 – Нічого, – знизала вона плечима та сіла навпроти, обнявши руками свою чашку. – Він пішов. Сам пішов.

 – Ви посварилися?

 – Ні, я просто попросила його ще раз подумати над тим, чи впорається Гор.

 – А він... Він сказав, що це рішення не обговорюється та на переговори йде саме Горолла.

 – Ви думаєте, він не впорається?

 – Не знаю, я не бачу нічого. Це мене й лякає. Я хвилююся за цього хлопчиська, за Ільмигана. За всіх. Адже вони майже моя сім'я, як, втім, і інші в племені. А Горолла... Він занадто імпульсивний, що йому спаде в голову нікому не відомо.

 – Так, він став дуже дивним, після того, як дізнався, що він мій брат.

 – Дівчинко моя, він завжди був таким. І ця його зачіска. Бунт особистості, – вона хмикнула, – ти дивним чином стримувала його, він став більш м'яким та гнучким. Але лише на час...

 – Знаєте, Джілано, мені здається, Гору просто потрібна підтримка. Ми відвертаємося від нього, лаємо, а треба підтримати, переконати його в тому, що він впорається, а ми – допоможемо. І навіть якщо він в чомусь помиляється, Гор повинен знати, що його не стануть засуджувати, просто допоможуть й підтримають. Він, як дитина, він все ще має потребу в турботі, розумінні та підтримці.

 – Може ти й права, – задумливо промовила жінка. – Що ж, хай іде. Мабуть, і буде якийсь толк від цього хлопчиська.

 – Дякую за млинці, дуже смачні. Я піду, хочу поговорити з Гором.

 – Біжи, переказуй привіт Ільмигану.

 – Обов'язково.

Я вискочила на вулицю, сонце ледве вийшло з-за обрію, повітря було прохолодним. Нарешті можна вільно дихати. Від виснажливої спеки я дуже втомилася й була рада, що наближається міжсезоння. Справ, звичайно, було заплановано чимало, але зараз головне – розібратися з Альфігоном.

Ільмиган та Горолла сиділи за столом в альтанці й бурхливо щось обговорювали.

 – Доброго ранку, хлопці! – привіталася я, підходячи до них.

 – Фімочко, радий бачити, – Ільмиган обійняв мене.

 – Привіт, – буркнув Гор.

 – Дядько, ти не міг би залишити нас з Гором наодинці? Мені треба з ним поговорити.