Розділ 12

Наступного ранку я попередила Еда, що ми збираємося до нього в гості.

За сніданком ми з Ільмиганом та Джіланою прийшли до висновку, що пора їх провідати. А ще зовсім непогано зайти й до інших сусідів. Вони підозріло тихо поводяться. Не приведи Господь, на черговий Повний Місяць, який настане вже зовсім скоро, вони не видали ще якийсь фінт вухами.

До Чорних ми вирушили втрьох. Гор знову будував з себе буку, ніби він взагалі не при справах і йому зовсім нічого не потрібно. Хоча сам хотів подивитися на життя сусідів. Я зовсім не розуміла його, його вчинки, поведінку. Він поводився немов маленька вередлива дитина, яка не знає, чого вона хоче.

Дорога зайняла близько двох годин, на цей раз нас вела шаманка й абсолютно іншою стежкою. Ширшою та втоптаною, їй явно часто користувалися. От тільки хто і навіщо. Це не давало мені спокою, і всередині мене посилювалося відчуття небезпеки. Але я не поспішала ділитися ним зі своїми супутниками.

Але як тільки ми минули кордон, я відчула важкий тиск місцевої аури. У Чорних минулого разу вона була зовсім іншою, а зараз прямо віяло тривогою, небезпекою і... ворожими настроями.

 – Це точно не Чорне поселення, – винесла вердикт я. – У них інша аура. Я добре пам'ятаю.

 – За моїми картками кордон з ними проходить тут, – впевнено промовила Джілана.

 – Але це неможливо! – продовжувала наполягати я. – Може, ми заблукали?

 – Виключено, – я дуже добре знаю джунглі й можу подорожувати по них з закритими очима. Заблукати ми могли тільки в тому випадку, якщо нам допомогли це зробити!

 – Кому це треба, Джі? – насупився Ільмиган.

 – А хіба нікому? – парирувала вона.

 – Альфігон! – крізь зуби процідив чоловік.

 – У правильному напрямку мислиш.

 – І що ми будемо робити? – поцікавилася я, розглядаючи цю парочку.

 – Йти вперед! – твердо сказала чаклунка. – Якщо це плем'я Рудих, значить, ми навідаємо їх. Пора вже розставити все по місцях, зрозуміти їх задуми, до того ж вони самі захотіли цього.

Впевненим кроком ми продовжили шлях по дорозі, поки не опинилися на околиці поселення. На вулицях було безлюдно. Будинки тут були розкидані хаотично, не було видимих ліній, акуратних палісадників.

Дерев'яні одноповерхові будівлі з темних порід дерева, вкриті плоским дахом. Вікна овальні або круглі.

Поки ми озиралися по сторонах, розмірковуючи, куди рушити далі, я подумки швидко передала інформацію Едгріфу, де ми опинилися. Він довго чортихався, потім попросив бути обережною й пообіцяв скоро прибути з підмогою, оскільки від них невідомо чого чекати.

 – Ну, привіт! – глузливий голос Альфігона змусив мене підстрибнути на місці. Переді мною стояли альфа Рудого племені та Артур, схрестивши руки на грудях. В їх очах читався хтивий вогник, волосся скуйовджене. Одягнені, на мій погляд, безглуздо – кольорова сорочка і рвані штани з щільної тканини. Дикуни, чесне слово.

 – А де..? – я обернулася, не побачивши своїх супутників.

 – Ах, ці, не турбуйся, вони п'ють чай в тій альтанці, – він махнув рукою кудись убік. Простеживши за його жестом, я справді побачила Ільмигана з Джіланою. Вони справді пили чай та мило посміхалися один одному.

 – Що ви з ними зробили? – заверещала я, прикривши рот долонею.

 – Нічого страшного, просто занурили їх у нірвану. Адже вони так кохають одне одного, – проспівав Альфігон й раптом голосно заіржав. – Правда, вони мило виглядають разом? Для них час зупинився. Тобі ніхто не допоможе. Ніхто не почує. І я можу зробити з тобою, крихітко, те, про що давно мріяв, те, що так і не зміг тієї ночі. Ти чому втекла? Я не люблю, коли мене кидають, – продовжував говорити він солодким голосом, а я відступала, не перестаючи стежити за його божевільним поглядом. Артур теж наступав на мене. Сказилися! Вони точно сказилися! Обидва!

 – Дурень! Хворий! Ненормальний! – вигукувала я, продовжуючи йти назад, шкодуючи про те, що я не володію якоюсь магічною силою, не вмію кидати фаєрболи, які показують у фантастичних фільмах Атіарни.

 – Що ти кажеш! Я просто хочу тебе. Ми з тобою будемо чудовою парою, ми змінимо хід історії. В нашій владі будуть всі джунглі, весь Дебрен буде поклонятися твоєї волі й проситиме у мене милосердя, бо я буду жорстким, вимогливим правителем й змушу всіх поважати плем'я Рудих. Володарем Дебрена буду я!

 – Тобі лікуватися треба! – знову крикнула я, спершись спиною на дерево. Шляху назад не було. Одним стрибком Альфігон опинився поруч, хапаючи мене за руки, з'єднавши їх за моєю спиною замком.

 – Моя... Тільки моя! – шепотів він, схилившись наді мною.

Не знаю, як у мене вийшло викрутитися, але я примудрилася штовхнути його коліном в причинне місце, він застогнав, зігнувшись навпіл, а я змогла, нарешті, звільнитися, потім кинулась бігом до кордону.

Погоні за мною не було, обернувшись, я побачила, що Артур метушиться біля свого, хмм... Друга? Ватажка? Не важливо, хто він там за званням. Підсвідомість підкинула мені дуже цікаву й пікантну сцену за участю цих двох, я захихотіла зловтішно, обернулася на ходу в пантеру, всупереч заборонам, нехай краще покарають, але в образу цим двом я себе більше не дам. І кинулася вперед, не розбираючи дороги, зв'язуючись на ходу з Едгріфом, адже мені знадобиться ще й допомога Шейли.