Розділ 11

Дорога видалася напруженою. Сонце нещадно припікало, я сколола собі ноги та руки, пробираючись крізь зарості колючих кущів.

Тож, якщо колись тут була дорога, то її давно немає, не ступала багато років тут ані нога людини, ані лапа звіра. Або ж я просто знову збилася зі шляху.

Коли, нарешті, ми побачили знайомі дахи будинків, я трохи чи не плазом повзла, повністю знесилена.

Я дійшла до будинку Джілани та тихенько постукала, вона відкрила моментально, таке відчуття, що вона чекала мене під дверима.

 – Ласкаво просимо додому, дівчинко моя, – жестом запросила увійти.

 – Доброго дня! Дякую!

 – Ми раді тебе бачити живою і здоровою, – жінка міцно обняла мене, щойно я переступила поріг.

 – Я теж. Я скучила за всіма вами. Як ви? Боги, ви ж, напевно, всі хвилювалися!

 – Я знала, що ти в надійних руках, – рівно відповіла жінка, – і, судячи з того, як ти вся світишся, я більш ніж права, адже так? Тільки от хлопчики занадто сильно хвилювалися. Вони чекають на тебе.

 – Так, ви маєте рацію. Мене оточили турботою й доглядом. А з хлопчиками я сама поговорю, я можу їх зрозуміти.

 – Ходімо, тобі треба привести себе в порядок, а потім будемо пити чай. Ільмиган обіцяв зайти.

Поки я приймала душ та обробляла подряпини, зв'язалася з Едом. Спілкування з ним затягнулося, а я посміхалася дурною посмішкою, відповідаючи на всі його запитання. Нарешті, висушивши волосся рушником та переодягнувшись в бавовняний блакитний сарафанчик з високою талією, я попрощалася з Едом, пообіцявши зв'язатися з ним ближче до ночі знову.

Коли я вийшла з лазні, Ільмиган вже сидів за столом, тихенько перемовляючись з Джіланою.

 – Доброго дня!

 – Серафимо, дитинко моя! – чоловік підвівся і підійшов до мене, міцно обіймаючи та цілуючи по-батьківськи, в щоку, – ми дуже хвилювалися. Як ти, рідна? Ти маєш чудовий вигляд та вся прямо світишся...

 – Дякую, все добре. Чорні виявилися дуже добрими до мене, а їх альфа не відходив від мене ні на крок.

 – Сідай до столу, рідна, – він допоміг мені влаштуватися на стільці, поставив переді мною філіжанку гарячого чаю та блюдо з кексами, сам сів навпроти. Ми пили чай, а я все говорила й говорила, ділячись усім, що мені довелося пережити за останні дні. Не сказала лише про ритуал об’єднання душ й аур.

Ільмиган супив брови, але в міру моєї розповіді про все, що сталося зі мною з моменту викрадення і до одужання, на його обличчі розквітала посмішка, зникли зморшки й недовіра.

 – Треба ж таке, може, даремно ми не дружимо з ними? Чортові забобони й тіні предків!

 – Я якраз хотіла з вами поговорити про це, Ільмигане. Мені розповіли легенду-казку, про те, як племена розділилися, але це було так давно, невже вам ніколи не хотілося знову співпрацювати, дружити, разом ростити дітей?

 – Ох, дитя. Це все дуже складно! Твоє завзяття мені зрозуміло. Ймовірно, молодий альфа підкорив твоє дівоче серце, обгорнувши тебе турботою, що є нормальним після всього, що тобі довелося пережити. Але чи прийме зміни решта мешканців Дебрену? До того ж тепер з'ясувалося, що Руде плем'я щось задумало, ще й Артур переметнувся до них. А ще я чітко знаю, що їм потрібна саме ти. Але от навіщо... Залишається загадкою.

 – Так, мені теж хочеться знайти відповідь на це питання. Гаразд, тільки що ми все про мене. Краще розкажіть, як ви тут? Де Гор, чому він не прийшов?

Ільмиган знову тяжко зітхнув. Налив собі та мені ще чаю. Джілана чаклувала над казанком, що бурлив на печі, і, здавалося, зовсім не слухала нас.

 – Гор... Він вже три дні живе у брата та не приходить додому.

 – Отакої! А що сталося? Ви посварилися? – схвильовано запитала я.

 – Навіть не знаю, як сказати тобі... Я розповів йому правду, от і все. А він... Він на мене образився. І знаєш, я думаю, що й на тебе теж. Йому потрібен час, щоб зрозуміти та прийняти реальність.

 – Ільмигане, благаю вас! Не говоріть загадками, ви лякаєте мене! Чому він повинен ображатися на мене? Що я зробила?

 – Люба моя, не поспішай з висновками, ти теж дечого не знаєш.

 – О, Боги, Ільмигане, благаю, скажіть мені!

 – Добре, – зітхнувши, він кинув погляд на Джілану, та ледве помітно кивнула. Альфа зробив великий ковток гарячого напою та продовжив розповідь.

 – Ця історія почалася двадцять п'ять років тому. Ніщо не віщувало небезпеки для молодого покоління білих пантер. Але одного разу в наші володіння прийшли люди. Вони стали жорстоко полювати на нас, на наші шкури, не жаліючи нікого, ні маленьких кошенят, ні жінок, ні молодих самців. Багато крові пролилося, багато болю та страждань звалилося на наші будинки та членів нашого племені. Але ці люди пішли далі, вони стали викрадати наших дітей та вивозити їх за межі Дебрену. Багато довелося попрацювати над тим, щоб захистити наші хати від таких нападів, багато сил та магії було вкладено в захист. Але поки ми зміцнювали оборону, тривали викрадення.

У тій битві я втратив близьких мені істот – мою кохану дружину – матір Горолли та Тарзанія. Вона загинула у вигляді пантери в сутичці з людиною. Але були ще двоє. Мірандель та її чоловік Федерік.