Розділ 10

Серафима. Плем'я Чорних Пантер

Перш за все мене повели на екскурсію селищем.

Відразу впали в очі чистота й порядок навколо. Доріжки між рівними лініями хаток були не тільки виметені, а ще й помиті, вздовж них росли кущі рожевих квітів, наповнюючи повітря ніжним ароматом.

Хатинки були хоч й дерев'яні, але здавалися мені іграшковими – жодної зайвої деталі, дуже мило й в той самий час вишукано та гарно. Різьблені віконниці на віконцях, флюгера на дахах та інші дрібниці з дерева надавали їм шарму.

Поселення Чорних Пантер було вдвічі більше, ніж Білих. Але все ж невеликим, якщо порівнювати з містом. За словами мого супутника, повністю його обійти – від одного краю до іншого – можна трохи більше ніж за годину. Ед показав мені невеликий цех по перероблюванню деревини та виготовлення меблів й дерев'яних виробів – посуду, садового інвентарю, іграшок.

На самій околиці розташувалася ферма, де я побачила декілька корів та овець. За словами Еда, цих тварин тут розводять багато років, спочатку вони були привезені з сусідніх сіл, тепер розводять їх тут самостійно.

Була в селищі також і пекарня, і своє кафе, і клуб, де відпочивала молодь.

Втомившись від пішої прогулянки, ми зупинилися в невеликому сквері, де розташувалася кав'ярня.

 – Сильно втомилася? – дбайливо запитав Ед, допомагаючи мені сісти за столик.

 – Трохи. Я занадто багато відпочивала, тепер трохи болять ноги...

 – Вибач, – він узяв мене за руку. – Я так хотів тобі показати своє селище, що зовсім забув, що ти тільки з ліжка встала.

 – Нічого. Пройде. Мені сподобалось селище, тут дуже затишно й гармонійно.

 – Я радий, багато сил та душі вклали мій дід й батько, щоб Чорне так виглядало.

 – І це не даремно. Вам є чим пишатися. У нас все трохи простіше.

 – Розкажеш?

 – Неодмінно. І, сподіваюся, зможу навіть показати.

 – Боюся, це неможливо, у внутрішні справи племен заборонено втручатися. Мені там не будуть раді.

 – Не кажи так, Ед. Немає нічого неможливого, я це знаю точно. Те, що між племенами немає дружби – це недолік, на мій погляд, немає ворожнечі – добре, але, боюся, після спроби Альфігона викрасти мене багато чого зміниться. Не просто так він це зробив. А ось навіщо йому знадобилася я – належить з'ясувати.

 – Ми це дізнаємося, обіцяю, – Ед дивився мені в очі. А я мимоволі замилувалася ним. Його шоколадні очі манили й заворожували, хотілося потонути в цьому океані нескінченної ніжності, з якою він дивився на мене. – Чому ти так на мене дивишся?

 – Милуюся, – чесно відповіла я. – Янгол, справжній, – я опустила погляд. – Від тебе віє ніжністю, – додала пошепки.

 – Фімо, – видихнув він, – душа моя, дякую. Ти єдина, хто мене так називає. – Він притулив мою руку до своєї щоки, – і я готовий спокутувати тебе в ніжності й турботі...

 – Не думаю, твою доброту складно не помітити.

 – Але, тим не менш, це так. В мені бачать сильного та вольового альфу племені, хтось, напевно вважає бездушним й грубим створінням, тільки ти... – він зробив паузу, – тільки ти назвала мене Янголом. Шалено приємно.

Я посміхнулася. Моє серце закалатало в грудях.

 – Досить розмов, треба поїсти, – Ед махнув рукою дівчині за стійкою. – Агафіє, принеси нам запіканки та каву, – попросив він.

 – А мені салат овочевий ще, будь ласка.

 – Добре, Едгріфе, пані, через сім хвилин все буде.

 – Дякуємо.

Підкріпившись, ми вирушили назад.

 – Едгріфе, мені сумно покидати твій гостинний будинок, але я повинна повернутися додому. На мене там чекають.

Він важко зітхнув.

 – Знаю, душа моя, але мені так не хочеться відпускати тебе. Може, залишишся ще принаймні на пару днів? Ти не бачила толком як працює меблевий цех, а ще ти так й не розповіла про своє плем’я.

 – Це все так незручно, – зам'ялася я. – Ти цілий тиждень зі мною провозився, я не хочу тобі заважати...

 – Не говори дурниці, ти анітрохи не відриваєш мене. Навпаки, ти надала мені нових сил й навіть натхнення та нові ідеї.

 – Припини, ти перебільшуєш.

 – Зовсім ні, – серйозно промовив він. – Дякую тобі за це.

Деякий час ми йшли мовчки. З одного боку, мені хотілося ще побути тут, але з іншого боку – треба повертатися.

 – Добре, – нарешті здалася я. – Я залишуся ще на два дні, але потім я буду змушена повернутися.

 – Ур-ра! – закричав Едгріф.

 – Тихіше ти, на нас дивляться, – тихенько попросила його, міцніше стискаючи його долоню.

 – Ти маєш рацію, але я... Я радий, дійсно радий, що ти згодна залишитися, – його очі блищали від захоплення. – Тоді, ходімо швидше! – він прискорив крок й потягнув мене кудись у бік від алеї, якою ми йшли.

 – Куди? – запитала я, ледве встигаючи за ним.