Розділ 9

Пролетів тиждень. Не скажу, що він минув легко, якраз навпаки. Так багато й довго я не працювала вже давно.

День починався з телепатичного побажання мені доброго ранку від Горолли. А далі – круговерть в салоні. Я займалася дівчатками, причому приходили всі, хто був записаний на цей день одночасно, приносили з собою їжу та напої, щоб не бігати весь час в бар, і поки я займалася однією, решта спостерігали, захоплювалися й будували припущення та побажання щодо їхнього власного перетворення. Звісно, я не могла врахувати все, в плані фізіологічних особливостей кожної. Але в підсумку результатом були задоволені всі без винятку.

Я була дуже стомлена й ввечері ледве стояла на ногах.

Артур всі ці дні десь пропадав і навіть не спромігся мені повідомити, куди саме його знову забрала нелегка. В голові виникали картинки одна краще за іншу. Я лаяла себе за те, що довірилася йому та повірила другий раз. Люди не змінюються.

Мої вечори скрашував Гор. І тільки завдяки йому, його чуйності, та турботі, я не засмутилася, а навпаки, змогла, нарешті, відпустити Артура, відпустити той біль, який все ще давав про себе знати.

 – Фімо, завтра особлива ніч, дозволиш бути поруч? – поцікавився Горолла, коли ми стояли обійнявшись на краю того самого водоспаду.

 – Звісно, – кивнула я, – так, я хочу, щоб ти був поруч під час переверту.

 – Я знав, що ти погодишся, – він поцілував мене в маківку. – Артур не з'являвся? – несподівано запитав він після тривалої паузи.

 – Ні, з чого ти раптом їм цікавишся?

 – Хвилююся, як би він знову не вплутався в неприємності.

 – З чого раптом? Я думала ви з ним в не дуже добрих стосунках.

 – Ти права, кошеня, але він член нашого племені, завтра Повний Місяць, в будь-якому випадку він повинен змінити іпостась, інакше наслідки можуть бути не найприємнішими для оточуючих його людей.

 – Навіть так? Я не знала... Ми ж жили разом ще в Карасуні...

 – Тільки не кажи, що він ніколи й нікуди не відлучався...

 – Та чого ж, – знизала я плечима, – він часом ходив на вечірки з друзями або в сауну, або... Стоп. Це якраз траплялося раз на місяць... Але я не надавала цьому особливого значення...

 – Ось тобі й відповідь. Не обов'язково, щоб переверт стався саме тут, в Дебрені, достатньо будь-якого малолюдного місця. Головне – змінити іпостась та відпустити на волю внутрішнього звіра...

Я опустила голову на його плече й прикрила очі.

 – Втомилася? – поцікавився хлопець.

 – Дуже, – зізналася я.

 – І для чого ти себе мучиш? Ходімо додому, ти повинна добре виспатися і відпочити. Наступної ночі цього зробити не вийде.

 – Пішли, – сонно відгукнулася я й позіхнула.

 – Сплюшка, – добродушно засміявся Гор, – ходімо.

***

І ось знову настала ніч Повного Місяця. Ніч сили, ніч єднання з природою. Як і минулого разу, ми спочатку танцювали в ритуальному танці, потім наставав момент переверту. Мені він дався легко і просто. Я м'яко опустилася на лапи поруч з білосніжною пантерою Гора.

Він ткнувся мені носом в шию та прошепотів:

 – Побігли вглиб лісу.

Ми потрусили по доріжці. Я насолоджувалася прогулянкою, яскравим місяцем, зоряним небом і приємним товариством. Пора все ж визнати, що цей хлопець мені глибоко симпатичний. Про кохання говорити рано, але прихильність, відчуття рідної та близької за духом істоти зараз, у вигляді пантери, було гостріше.

 – На водоспад? – запропонував Гор, зупинившись.

 – Так, – кивнула я.

Пробираючись по стежках, безшумною м'якою ходою ми підійшли до обриву, але схоже інстинкти самозбереження в звіриному вигляді гостріше, зазирнувши вниз, на потужний вир, я відскочила, глухо заричавши.

 – Кошеня, ти чого? – стурбований голос Гора тут же пролунав у голові.

 – Не знаю, – хрипко відповіла, – злякалася.

 – Ну, тобі нема чого боятися, я поруч, – він підійшов, ткнувшись носом мені в бік.

Деякий час ми так й стояли. Я відчувала його тепло, дихання і биття серця.

Але нашу ідилію раптово перервали гучні гарчання. Гора буквально збило з ніг, тобто з лап, і відкинуло на кілька метрів. Боковим зором я встигла помітити, що він дивом не звалився в обрив водоспаду, загальмувавши в лічених міліметрах. Його оточили п'ятеро рудих, плямистих пантер, яких він, поки марно намагався розкидати по боках.

 – Я в порядку, кошенятко, – пролунав у мене в голові його голос.

 – Будь обережний, – попросила його.

 – Тільки заради тебе, кохана, – відгукнувся він. – Тримайся, допомога близько.

Схоже, він встиг передати інформацію про напад Ільмигану та іншим членам племені.

 Мене ж тим часом обступили з обох боків два потужних звіра з потворними мордами. В одного – шерсть руда, скуйовджена, а в другого... у другій пантері, що напала на нас з Гором, я з жахом впізнала Артура. Це була біла пантера. Одна серед всіх рудих. І це, без сумніву, був він. Чорт!