Розділ 8

Минув тиждень з того дня, як Артур поїхав до Карасуну.

Сьогодні ми з Гором та іншими хлопцями та дівчатами Білого племені вирішили відправитися на річку, покупатися та позасмагати.

Але як тільки ми галасливим натовпом вийшли з мого дому, то почули ревіння двигуна й гучні пісні.

 – Що це? – здивовано скрикнув Гор та приставив долоню козирком, вдивляючись вдалину. Решта вчинила так само, й тільки я здогадувалася, хто винуватець цього неподобства. Співати Артур ніколи не вмів. Особливо, якщо був нетверезий. Найняти вантажівку та загнати її в наші нетрі, переконавши водія в нагальній, смертельній необхідності, він міг легко. Дар менеджера-маркетолога в ньому був присутній, а от з творчістю... Тут Вищі сили відпочили повністю й остаточно.

 – Вибери мене, вибери мене, птаха щастя завтрашнього дня...* (*слова з пісні «Птаха Щастя» Миколи Гнатюка), – я змогла розібрати слова. І тут мене пробило на сміх. Я сміялася від душі та не могла заспокоїтися. Згодом разом зі мною іржали всі.

Артур сидів на даху кабіни, в ковбойському капелюсі, картатій сорочці, чорних шкіряних вузьких штанях, взутий у гумові чоботи й горланив пісні часів моєї прабабусі. І де тільки він їх встиг вивчити?

 – О, Боги, Серафимо, ти бачиш те ж, що і я? – вигукнув Горолла.

 – Здається, так. І не тільки ми з тобою, але й всі інші також, – підтвердила я.

Тим часом вантажівка порівнялася з нами.

 – Салют, френди! – Артур підняв свій капелюх й привітно помахав їм.

 – І тобі – трям! – відповіла я. – Ти звідки взявся? Куди тебе занесла нелегка? Судячи з твого одягу, репертуару та жаргону, до Карасуна ти не доїхав. Це швидше за все східна частина Атіарни.

 – Вгадала, міледі! Ваш покірний слуга добув все, що ви просили в краю, де не бояться Дебрена, і охоче погодилися супроводжувати мій вантаж прямо до твого салону. Стрибай в кабіну, а ви, хлопці, давайте в кузов, допоможете розвантажити!

 – І все-таки, куди тебе занесло?

 – З Франлендії я. Чули, певно, мадемуазель? – пробасив водила – сивоволосий, широкоплечий чоловік середніх років.

 – Чула, – кивнула я, – правда, ніколи там не бувала.

 – Це не біда, у нас гостинний регіон, приїжджайте, – добродушно посміхнувся чоловік і підморгнув мені, – можете називати мене Карл.

 – Серафима, приємно познайомитися, – відповіла йому.

 – Взаємно, міледі.

Шлях, що залишився, ми проїхали під крики Артура, який вирішив розважити все селище піснями Атіарни минулих років.

Коли ми під'їхали до дверей розважального центру, там зібралися всі дорослі та діти на чолі з Ільмиганом. Всі жителі прагнули розглянути не тільки диво техніки, що приїхало у наші джунглі, але й виконавця народного фольклору у вбранні блазня, як його встигли охрестити односельці.

Я вийшла з кабіни й попрямувала до шаманки та альфи за допомогою.

 – Ось не розумію, що на нього вплинуло, – міркувала Джілана, – фаза місяця чи то Повний Місяць, що наближається, або кількість випитого їм міцного напою?

 – Джі, – шепнув їй Ільмиган, – мені здається, тут гримуча суміш з декількох компонентів.

 – Може бути, – похитала вона головою, – бідний хлопчик, зовсім від рук відбився. Тільки от не отримає він бажаного. Ніколи. Інша доля йому уготована, – защебетала вона так швидко, що я ледве розібрала її слова.

 – Нам потрібна допомога у розвантаженні, – нагадала я про себе.

 – Фімочко, дівчинко моя, – посміхнувся Ільмиган, – звичайно, зараз все організуємо. – І, вже звертаючись до хлопців, гаркнув на весь голос. – Так, ледарі, за роботу! І щоб через годину всі меблі були розвантажені, доставлені нагору й зібрані!

Всіх як вітром здуло, Карл відчинив двері своєї вантажівки, й почалася робота.

 – Ходімо з нами, Фімо, чаю вип'ємо, потім тебе покличуть, не жіноча справа шафи тягати, – Ільмиган взяв мене під руку та повів із площі під заздрісні погляди, як хлопців, так й дівчат.

 – Ільмигане, вам не здається, що це вже зайве? – поцікавилася я. – Що про нас подумають?

 – Що ти під моїм захистом, дівчинко, тільки і всього.

 – Ну-ну, – похитала головою я, – мені здається, наші одноплемінники так не думають.

 – Наші? – здивовано скинув брови Ільмиган й різко зупинився, заглядаючи мені в очі, – я не недочув? Ти вже звикла до нас? Правда, вважаєш нас своїми? – його голос затремтів, а очі наповнилися сльозами.

 – Так, ви знаєте, незважаючи на всю карусель подій останнього місяця, мені дуже затишно серед вас. Правда. Відчуття таке, ніби завжди тут жила, а все, що було до цього, ніби й не зі мною відбувалося...

 – Я радий, якщо це дійсно так. Тобі нелегко довелося, та й Артур вибрав не найкращий спосіб повернути тебе в плем'я... Міг би й прямо сказати... – Альфа махнув рукою, – ніколи не слухався старших, химерний хлопчисько!

 – І ви думаєте, що я в це повірила б? Я не з тих, хто вірить в казки, та й взагалі була переконана, що перевертнів, так само як і ельфів, гномів та інших істот, просто немає, що це все вигадка, міф! Але я сама виявилася частиною цього міфу, і тільки потрапивши сюди, змогла усвідомити, що все це – реальність, хоча все ще, казкова реальність для мене. Тож ні, якби Артур прямо сказав мені, що я не та, ким вважала себе всі ці роки, я б відправила його лісом та слухати не стала. А так, адреналін, емоції, біль дозволили мені пізнати себе справжню, не зламатися та почати нове життя! Тут, у Дебрені, де я – дівчина-пантера, де не бояться магії, а схиляються перед її силою...