Розділ 7

Вже не знаю, як примудрилися домовитися між собою Артур і Гор, але протягом наступних днів вони активно включилися в роботу по ремонту приміщення згідно з моїми ескізами. Знайти бузковий колір для вапни не склало особливих труднощів. Джілана підказала, що суцвіття філантрії дадуть потрібний нам колір.

Мене два тижні не підпускали до процесу перетворення нудного приміщення в сучасний салон з яскравими й незвичайними деталями.

Як я не вмовляла Гора або Артура, обидва залишалися загадковими та відмахувався від мене, мовляв, усе під контролем. Мені нічого не залишалося, як зайнятися приготуванням косметичних засобів, виключно на органічних компонентах, і в цьому я багато чим зобов'язана Джілані.

Вона не шкодуючи сил та часу ходила зі мною по джунглях, розповідаючи і показуючи мені трави, квіти, чагарники, навіть плодові дерева. Все, з чого можна приготувати косметичні засоби. Вона теж, здавалося, загорілася цією ідеєю, і ми ночами, після тривалих прогулянок, майже знесилені, стояли біля печі, помішуючи в казанках вариво, подрібнювали в ступках коріння й листя, сушили квіти, які потім ставали інгредієнтами нашої продукції, виготовленої за нашими власними рецептами.

Готові креми, гелі, шампуні ми розкладали в скляні баночки і накривали пергаментом, на якому я писала назву й склад.

Так, за два тижні утворилася ціла лінія різних засобів по догляду за шкірою обличчя та тілом, яку я назвала «Дари Дебрену».

Дня, коли Артур зможе відправитися в Карасун, я чекала з нетерпінням. Кілька разів складала списки, викреслювала, додавала, знову викреслювала, поки, нарешті, не склала перелік потрібних мені меблів, інструментів та техніки. За її роботу я не переживала, тут існували сонячні та вітряні акумулятори, і вся техніка злагоджено працювала, плюс магічна зарядка використовувалася, де це було потрібно.

Довгоочікувана субота настала, цілий день лив дощ, так що вийти на вулицю не представлялося можливим.

Дороги перетворилися на суцільне болото й місиво з бруду і каменів. Я засмутилася, розуміючи, що всі мої надії і мрії руйнуються через примхи погоди.

Я стояла біля вікна, вдивляючись у чорне небо з кожною хвилиною втрачаючи надію побачити промінчик сонця.

Стало смеркатися, а сонечко в цей день так й не вийшло. Я вже хотіла повернутися в кухню, де біля теплої печі можна було обігрітися та випити чаю, як у двері постукали.

Я кинула ще один погляд у вікно, марно намагаючись розглянути нічного візитера, потім все ж пішла відкривати, стук повторився.

Джілана сиділа за столом та пила ароматний напій, з добавками рому – його нотки витали в повітрі.

 – Стукають же! Чому ви не відчиняєте? Така негода за вікном.

 – Так-то твої, сама й зустрічай, – повела плечима стара.

Її слова мене здивували, але я не стала заперечувати та пішла відкривати.

На порозі стояв Артур, загорнений із ніг до голови в дорожній плащ.

 – Боже, ти куди зібрався в таку негоду проти ночі?

 – В Карасун, звичайно! Можна, я пройду? Є декілька питань.

 – Так, проходь, звичайно, – я посторонилася, пропускаючи його всередину. З плаща капала вода. Він зняв його й повісив на гачок.

 – Може, чаю? До поїзда ще є час.

 – Так, дякую, – погодився він.

Поки ми пили чай, Артур в черговий раз уточнив список усього, що мені необхідно, зробив позначки в блокноті.

 – Ти впевнений, що дійдеш до станції по такій погоді? – я підійшла до вікна, вдивляючись у чорний отвір.

 – Заради тебе я ладен хоч на край світу йти, мій промінчик сонця, – чоловік підійшов ззаду і обняв мене за талію.

 – Перестань, нас можуть побачити, – прошепотіла, щасливо посміхаючись.

 – Нехай, стара і так все знає, відьма, як ніяк, – заперечив Артур, – цілуючи мене в щоку.

Я повернулася до нього обличчям і тут же виявилася притиснутою до нього. Серце застукало в грудях, аж подих перехопило. Секунда, друга, і ось вже його губи опалили мої чуттєвим поцілунком.

 – Чекай на мене, я постараюся повернутися раніше, ніж через місяць.

 – Я буду чекати тебе, прошу, тільки не підведи.

 – Я ніколи більше не змушу тебе знову страждати, чуєш? – він зазирнув мені в очі повним ніжності поглядом, – ніколи.

 – Вірю, – прошепотіла у відповідь.

 – Мені час, – він торкнувся моїх губ й вислизнув з обіймів.

Я знову повернулася до вікна, грюкнули двері, пролунали кроки, Артур подався за меблями до Карасуну, а мені залишалося тільки чекати.

Наступного ранку я пішла до Гора, сподіваючись, що хоч сьогодні я зможу побачити результати ремонту свого приміщення. Дощ закінчився ще вночі, і сонце висушило вологу землю, зігріваючи все живе й радуючи теплими променями.

Хлопця я знайшла в Ільмигана. Вони стояли біля альтанки в саду вілли, про щось сперечалися, розмахуючи руками, жестикулюючи та пихкаючи один на одного. Я стояла на пристойній відстані й не могла чути суті цієї розмови.