Розділ 4

Ми з Джіланою йшли гравійною доріжкою вздовж хатинок, розташованих по обидві сторони. Сонце вже не пекло так сильно, спека нарешті відступила, але ані найменшого вітерцю, який давав хоча б трохи прохолоди, не відчувалося. Так, клімат тут сухий. До нього треба звикнути.

Хати у всіх були однотипні: в один, подекуди у два поверхи, з двосхилим високим дахом й горищем. Всі збудовані з дерева. Ніяких парканів та огорож.

Все відкрито, виникло відчуття довіри й спокою.

 – Чому у вас немає парканів? – здивовано запитала я.

 – Тому що це ні до чого. Ніхто не має права нападати на свого одноплемінника та завдавати йому шкоди. Це карається жорстоким покаранням, найчастіше смертю. Тут всі рівні. Немає різниці, хто ти. Та й багатих й бідних теж немає. В племені пантер немає дискримінації. Всі рівні. Альфу поважають й люблять. Запам'ятай це.

 – Добре, – кивнула я, – це так дивно, дико й так приємно одночасно. У нас всі прагнуть оточити свої хороми високими парканами, сховатися від сусідів...

 – Й жити як черепашка у своєму панцирі: нічого навколо себе не помічати, – додала Джілана.

 – Так, десь так і є, – сумно всміхнулася я.

 – Тут інший світ, геть інакший, – додала шаманка, обнімаючи мене за плечі. – Ми майже прийшли. Нічого не бійся, ніхто тебе тут не чіпатиме, пам'ятай про це. Тут ти для всіх – своя, рідна.

 – Я спробую, – обернулася, заглянувши в очі шаманки. В них плескалася втома, але в той самий час я помітила в них ніжність та турботу. Вперше за останні роки. Такий погляд був тільки у моєї загиблої мами. Тільки вона так дивилася на мене, навіть коли я, бувши підлітком, засмучувала її своєю поведінкою, тікала з дому з подружками. Тільки мати вміє любити свою дитину будь-якою. Такий погляд був зараз у Джілани. Від неї віяло в цей момент саме материнською турботою.

Я рвучко обійняла її.

 – Дякую за все, – прошепотіла.

 – Ну, годі тобі, вогкість розводити, – пробурчала шаманка. – Ходімо вже. Чекають тільки нас.

 – Так, звичайно, – я змахнула сльозинку й знову пішла трохи вперед.

***

Легкий білий сарафанчик з лляної тканини, який дала мені Джілана, вигідно підкреслював мою фігурку, на ноги я взула плетені сандалі, в них було зручно пересуватися по нерівних стежках селища.

Я почула звуки легкої музики й переговори. Через кілька хвилин ми вийшли на велику площу. Вона нагадувала за стилем амфітеатр.

Тут було багатолюдно, одягнені всі в основному у легкі сукні чи костюми, більшість була без взуття, деякі ж – в легких сандалях.

У центрі було розташоване невелике підвищення, де був встановлений музичний центр та стояло кілька стільців. На одному з них сидів сивочолий чоловік, по праву руку від нього – двоє молодих хлопців, два місця зліва пустували.

Жителі селища нічим не відрізнялися від простих людей, з якими мені доводилося зустрічатися раніше. Тільки я знала, що всі вони – перевертні, здатні перетворюватися у величезних, граціозних і, можливо, хижих та небезпечних кішок.

Помітивши нас, гомін спинився, і всі як один обернулися на нас. Ми пройшли до цього самого чоловіка та зупинилися навпроти.

 – Доброго вечора, Ільмигане!

 – І вам, доброго вечора, чарівні пані! – чоловік встав та підійшов до нас. Поцілував ручку Джілані, потім підійшов до мене. Я невпевнено простягнула йому свою руку, і він торкнувся моїх пальчиків губами.

 – Радий бачити у своєму племені, Серафимо! Ласкаво просимо додому!

 – Дякую, – кивнула я, абсолютно не знаючи, як себе поводити.

 – О, прошу тебе, не варто соромитися, – вивів мене він зі стану ступору. – Сідайте! – Він вказав рукою на вільні крісла, і ми обережно сіли.

Ільмиган залишився стояти, звернувшись до свого племені з промовою.

Я не вдавалася в сенс слів, розглядаючи все довкола. Мені було цікаво вивчати, ніж слухати промови на свою адресу, що мене слід поважати й оберігати, чогось там вчити та ні в якому разі не заподіювати шкоди.

Я розуміла, що це більше формальність. У будь-якому колективі завжди знайдуться ті, хто буде мене любити, й ті, хто буде люто ненавидіти. Це закон життя. І він однаково працює скрізь, щоб не говорила Джілана.

І тут мій погляд зупинився на одному хлопцеві. Він сидів на третьому ярусі прямо навпроти мене. Ці очі, зачіска... Все це здалося мені смутно знайомим. Я намагалася гнати від себе припущення, від яких боляче стискалося серце. Не може бути. Цього просто не може бути!

Він помітив мій пильний погляд та відвів очі вбік, шепнувши щось своєму сусідові, він встав й пішов до виходу.

Значить, це правда? Але як він міг? Він знайшов мене?

Серце шалено калатало в грудях, на очі навернулися сльози, повертаючи мене в минуле, в ті дні, коли я пережила найбільший жах мого життя – зраду Артура.

Я не розуміла, що він робить в племені, як тут опинився.

Мій стан помітила Джілана.

 – Дитино, що з тобою? Привид побачила? Ти дуже зблідла.