Розділ 3

Вранці я прокинулася від того, що у відчинене вікно вривалися сонячні промені й доносився гомін птахів.

Я солодко потягнулася, міркуючи, де ж я перебуваю.

Усвідомлення прийшло дуже швидко. Я згадала, що позавчора поїхала в невідомий мені Дебрен, де мене зустріла дуже дивна жінка, і зараз я прокинулася в її хаті.

Я встала з ліжка, швидко вдяглася в свій одяг. Він був випраний, висушений та навіть відпрасований та висів на спинці стільця.

Волосся скрутила пучком на голові й закріпила шпилькою, потім вийшла з кімнати та пройшла в простору вітальню.

 – Доброго ранку! – привіталася я з господинею дому, що сиділа за столом та пила ароматну каву.

 – Доброго ранку, дитино, як спала на новому місці?

 – Немов немовля, – посміхнулася я. – Чудово виспалася та відпочила. Котра зараз година?

 – Дев'ята ранку, – відповіла мені жінка, – та ти сідай, поп'ємо кави разом.

Я сіла на лавку, а жінка підвелася, взяла з серванта ще одне горнятко й поставила переді мною. Потім вона витягла з холодильника шматок бринзи, масло й миску сиру, дістала з духовки пишний хліб.

Я знову здивувалась тому, що сьогодні кімната виглядала як простора кухня-їдальня. Тут було все необхідне кухонне приладдя, меблі. Дива та й годі.

Але ті питання поки приберегла. Занадто багато, відчуваю, їх буде попереду, почекаю, поки ще накопичаться.

Я сама зробила собі бутерброд, поки Джілана варила в турці каву.

 – Пий маленькими ковтками, як вип'єш, відстав убік – хочу подивитися на твоє подальше життя, – стара налила напій в горнятко й сіла навпроти.

Аромат лунав по всьому будинку, а на смак кава перевершила всі очікування. Такого міцного й ароматного напою я ще не пробувала у своєму житті.

 – Джілана, розкажіть мені про Дебрен. Що це за місце та чому його так бояться жителі навколишніх міст?

Стара похитала головою.

 – Цікава ти дівка, це добре. Що ж, розповім. Це місце стане відтепер твоїм домом. Ти повинна знати про те, що на тебе чекає тут.

 – Ви мене лякаєте!

 – Зовсім ні, – знизала плечима стара. – Слухай мене уважно. Дебрен – це своєрідний світ, розташований на півдні Атіарни. Це дикий шматочок нашої країни, та що там країни, цілого світу, де розташовані тропічні ліси, красиві річки, вузькі ущелини й водоспади, озера, що кишать зубастими рептиліями. Це край диких мавп й різнокольорових папуг, пухнастих лемурів та лінивців... Всіх його мешканців відразу й не перерахуєш.

Тут й оселилися ще здавна племена. Незвичайні племена не людів, що володіють здібностями до перевороту. Вони завжди тут жили, по сусідству з дикою природою.

Але страшне зло принесли нам люди навколишніх міст, почавши винищувати наш рід заради вигоди й прибутку. Спочатку це було дике сафарі, полювання, простіше кажучи. Заради розваги. Але вони пішли далі, почавши продавати наші шкури. Ми змушені були закрити Дебрен від сторонніх, захистити себе від досліджень та пошуків людини. Так Дебрен перетворився на закритий світ, куди відкритий доступ є лише своїм, обраним.

 Так, поїзд ще ходить сюди, іноді на ньому приїжджають люди, але вони не можуть нас знайти, а в джунглях на них чекає смерть. Так було зроблено в помсту за те, що вони посміли зазіхнути на найцінніше, що було у нас – потомство. Люди стали відловлювати та відвозити в Атіарну наших дітей, маленьких беззахисних кошенят, що не володіють ніякою магією та здатністю до перевороту. Це сталося двадцять п'ять років тому.

З тієї пори втекло багато води. Ми намагалися шукати зниклих дітей, але марно. Уяви собі горе матері та батька, які втратили свою дитину? Страшно? А як було дитині, що опинилася в страшному незнайомому місці? Нам не вдалося знайти й врятувати всіх викрадених дітей...

 – Боже мій, я й подумати не могла, що є такий чудовий світ, а люди – настільки жорстокі. Я чула про винищення, але не могла в це повірити... Так ви теж...? – я зам'ялася, не знаючи, як назвати жінку правильно.

 – Так, моя мила. Я – перевертень. Я – шаманка племені Білих Пантер.

Всього їх три. Біле, Чорне та Руде. Наші поселення відокремлені один від одного пристойною відстанню. Але ворожнечі між нами немає. Також як немає й дружби. Ми відособлені. Але ми разом оберігаємо Дебрен від ворогів зовнішнього світу. В першу чергу – від людей. Адже тоді вони винищували не тільки білих, напади були й в інших племенах. У внутрішні справи племен втручатися заборонено. Закон джунглів – кожен сам за себе.

 – Це все дуже цікаво, але чому ви чекали на мене? Чому мене пустили в Дебрен?

 – Тому що ти – не людина, Серафимо.

 – Як це? Я виросла в Карасуні. Я пам'ятаю своїх батьків, я там вчилася. Працювала, поки не втратила все...

 – Так, все вірно, зростала ти там, а ось де ти народилася? Що ти знаєш про свої дитячі роки? Ти бачила свої фото?

 – Ні, вони не збереглися у батьків. А я ніколи не дізнавалась про причини...

 – Ось...

 – Ви хочете сказати, що я... Я теж – перевертень? – тихо спитала від думки, що немов блискавка увірвалася у голову.