Розділ 2

Тук-тук... Тук-тук... Тук-тук... – Стукають колеса.

Я прогнала спогади геть.

Дощ не думав закінчуватися. Я перевернулася на спину та прикрила очі.

Під розміряне погойдування вагона я не помітила, як сон захопив мене у свої обійми. Він немов врятував мене від дикої порожнечі всередині, від страшних спогадів останніх днів.

Розбудив мене гучний голос провідниці, що проходила вздовж купе:

 – Чай, кава!

Я розплющила очі. Ми стояли на станції. Вчора я навіть не запитала, в який бік Атіарни я їду – мені було все одно. Зараз же стало цікаво, де ж він, цей Дебрен, де я опинюся.

На пероні людей майже не було, та й будівля вокзалу була невеликою. Дерев'яний будинок, кілька лавок, годинник під дахом, стрілки якого показували рівно вісім годин. Судячи з усього, це невелике містечко, а може навіть село якесь.

 – Вибачте, а що за станція? – запитала я у провідниці, коли та знову підійшла до нашого купе та поставила дві кружки чаю для літньої пари. Старенька вже метушилася біля столу, розкладаючи бутерброди. Дідок читав газету.

 – Село Зелений Бір, – відповіла дівчина, – стоянка ще п'ять хвилин. Але виходити не рекомендую, тут немає торгових точок.

 – Дякую. Скажіть, а до Дебрена далеко?

 – До вечора прибудемо, – кинула та, – чай, каву будеш?

 – Каву, будь ласка.

Провідниця вийшла, а бабуся звернулася до мене.

 – Злазь, давай з нами поснідаєш, а то он яка бліда та худа.

Мій шлунок зрадницьки забурчав. Я дійсно їла востаннє вчора вранці. Але зізнаватися не стала, лише приєдналася до своїх сусідів по купе. Вони пригощали, а я була зовсім не проти зараз трохи поїсти.

 – Я чула, ти їдеш в Дебрен? – старенька вирішила поговорити зі мною.

 – Так. Ніколи не була там, ось вирішила подивитися.

 – З власної волі туди не їздять, – пробурмотіла вона.

 – Он як? Що ж це за місце таке?

 – Подейкують навіть, що воно прокляте...

 – Я не вірю в такі речі, – відмахнулася я.

 – А це даремно, дитинко. У вищі сили та чаклунство треба вірити. Давно це було, років двадцять п'ять тому, ти й не пам'ятаєш цього, ймовірно, адже зовсім крихіткою була... – бурмотіла баба, немов сама собі.

 – Що було-то, бабусю? – вирішила підштовхнути її до розповіді. Мені стало дуже цікаво дізнатися бодай щось про загадковий Дебрен.

 – Як ти вже, мабуть, здогадалася, Дебрен – це невелика держава, що розташувалась на півдні Атіарни.

 – Держава? Я думала, це місто.

 – Ну, можна сказати, що це місто-держава. Але взагалі-то – це джунглі, де вже не залишилося людських поселень. Там любили спостерігати та полювати на унікальних тварин – білих пантер.

 – Білих? Я ніколи не думала, що пантери бувають білими.

 – Бувають, дитя, бувають. Я сама їх бачила. Великі білі кішки, а деякі білі з чорними плямами. Граціозні, пластичні та дуже миролюбні. Вони ніколи не нападали на людей, що багато років спостерігали за цими красивими створіннями природи. Але пізніше знайшлися й ті, хто став на цьому заробляти. Тварин стали знищувати. Нещадно, величезною кількістю, не шкодуючи навіть кошенят.

 Перелякані тварини, у яких забирали потомство, почали нападати на людей, на найближчі поселення. Багато працювали ми над тим, щоб ізолювати або хоча б обмежити доступ в Дебрен – саме так назвали тоді ці джунглі.

 І тепер залишився лише цей поїзд, який доїжджає до кінцевої станції та їде назад, не затримуючись ні на хвилину. Ти смілива, що вирішила відправитися туди. Що ти шукаєш в цьому дивному, дикому та дуже небезпечному місці? Ти не схожа на вбивцю ... – стара примружилася.

 – Я їду починати нове життя. І якщо я опинюся серед звірів, напевно, це кращий варіант для мене. Люди виявилися занадто жорстокими.

 – Не треба всіх гребти під одну гребінку, – поцмокала стара. – Але я не буду відмовляти тебе. Не маю права. Їдь туди, куди кличе тебе твоє серце, тільки тоді ти знайдеш правильний шлях й своє щастя.

 З цими словами стара замовкла і, влаштувавшись на полиці, відвернулася до стінки та захропіла.

 Я трохи подивилася в вікно, розмірковуючи над словами цієї чудної бабусі та пішла в кінець вагона, вмитися й привести себе до ладу.

Залишок шляху я провела лежачи на своїй полиці, розглядаючи пейзажі за вікном.

Сусіди мої вийшли ще опівдні, я їхала сама. До кінця шляху спорожнів весь вагон. Лише провідниця, що збирала білизну, кидала на мене невдоволені погляди. Можна подумати, що я єдина з усього складу на 18 вагонів їхала в цей загадковий Дебрен.

Знову стемніло. По всьому вагону запалилися м'які стельові світильники.

 – Може тобі чаю зробити? – в моє купе заглянула провідниця.

 – Не відмовлюся, – відповіла я.

 – Я миттю.