Розділ 1

Два тижні тому...

 – Коханий! Я вдома!

Я повернулася з роботи на годину раніше звичайного, скинула незручні туфлі, що надавили мені ноги. Сьогодні хоч й неділя, але коли в тебе власний бізнес, нехай і невеликий, то про вихідні та свята можна тільки мріяти.

Ось і я працювала, не покладаючи рук незалежно від дня в календарі.

Невеликий салон краси, що надає стандартні послуги: манікюр, макіяж, масаж, зачіски – користувався в нашому маленькому місті популярністю. Відбою від клієнтів не було. Запис вівся мало не за два тижні, щоб пані могли потрапити до улюбленого майстра.

Я любила свою роботу, свою справу. Це єдине, що залишилося від батьків. Вони захоплювалися альпінізмом та три роки тому потрапили під лавину в горах, розташованих на півночі Атіарни. Їхніх тіл не знайшли, як й ще десятки тих, з ким вони підіймалися на вершину. Саме улюблена робота не дала мені тоді зламатися і згаснути. Я з головою занурилася у власну справу.

П'ять років тому батько допоміг мені все організувати та почати цей бізнес, підтримав й навіть залучив перших клієнток. Справи швидко пішли вгору. Я пишалася тим, що багато в чому сама добилася цього. Працювала дні та ночі над вдосконаленням, рекламою, підбором кваліфікованих співробітників.

Наша квартира, невелика двушка, на околиці міста, теж перейшла до мене по спадковості. Незважаючи на розміри, вона була дуже затишною. Я зуміла облаштувати її за своїм смаком, додавши яскравих елементів, картин і статуеток.

Ми жили тут разом з Артуром. З ним я познайомилося півтора роки тому в клубі. Високий, темношкірий брюнет з чарівною посмішкою підкорив моє дівоче серце, а юнацька наївність не дозволили мені тоді розглянути в ньому альфонса та "мисливця" за жіночими серцями. Я була щаслива з ним. Хлопець був галантним, кмітливим, засипав мене подарунками та говорив купу гарних слів.

 – Коханий, – повторила я, – дивуючись тому, що він не зустрічає мене. Я пройшла по коридору і завмерла перед дверима в спальню. Звідти долинали тиха музика і жіночий сміх.

Я стояла й не могла поворухнутися, вже здогадавшись, що відбувалося за злощасними дверима.

 – Еліно, скарб мій, – почула його голос, – ходи до мене.

 – Пустун, – відповіла дівчина протяжно. Моя найкраща подруга, якій я довіряла все без винятку! – Скоро твоя Фіма повернеться, мені треба йти.

 – Вона ніколи не повертається вчасно, затримується, працелюба! – шепотів чоловік, а я чула тихі стогони тепер вже колишньої подруги.

 – Ну, припини, Артуре! Мені й правда час йти.

Я не витримала та відчинила двері. Картина, яку я побачила, підтвердила всі мої здогадки. Шампанське, фрукти, розстелене ліжко та ці двоє повністю оголені. Я так й завмерла на порозі без сил. Лише розгублено озираючись по сторонах.

Як він міг?! Як він посмів привести її в мій дім?!! В наше ліжко?! Тварюка! Сволота! Негідник!

 – Забирайтеся геть! – знайшла в собі сили сказати та вказала рукою на двері.

 – Фімо, це не те що ти подумала, – одразу ж сказав Артур, помітивши мене, підхоплюючись та поспішно натягуючи штани.

 – Я все правильно подумала, – огризнулася я. – Дурна! Яка ж я була дурна! – шепотіла самій собі, опускаючись в крісло і закриваючи обличчя руками.

 – Кохана, вона вже йде. Елінка сама прийшла, вона мене... – почав виправдовуватися Артур, опускаючись переді мною на коліна.

 – Я сказала: забирайтеся! – залізним тоном повторила я. – Я не хочу вас більше бачити! Ні тебе, ні її! Пішли геть з мого дому! Забирайтеся з мого життя!

Я підвелася, схопила з полиці кришталеву вазу, колись подаровану мені цим негідником та з силою вдарила її об підлогу. Вона розлетілася вщент.

 – Божевільна! – скрикнув Артур й швидко скрутив мені руки, – вона ж вартує чималих грошей!

 – Вона вже нічого не варта! Також як і ти! Забирайся! – я вирвалася з його обіймів та вліпила дзвінкого ляпаса. – І ти теж! А ще подругою називалася. Геть! – кричала я.

Дівчина анітрохи не зніяковіла, говорити теж нічого не поспішала, лише накинула на себе рожевий халатик та підійшла до Артура.

 – Артурчику, милий, ходімо звідси. Здалася тобі ця ненормальна.

 – Мовчи, Еліно! Ти нічого не розумієш...

 – Так, я знаю, що тобі її гроші потрібні...

 – Мовчи, погань!

 – Ах, то значить мої гроші?! – скипіла я і, нарешті, все зрозуміла. Якою ж сліпою та наївною дурепою я була раніше! – Та ти, та ти... негідник! – я захлиналася від болю, розчарування. Я не могла знайти потрібних слів. – Пішов геть! І не смій більше до мене наближатися! Зрозумів?!

Артур щось шепнув Еліні, і вони вдвох вискочили з моєї квартири, залишивши мене на самоті в порожньому і вже абсолютно непотрібному мені приміщенні. Спустошену і розчавлену.

Я втомлено опустилася на підлогу. Сил не було взагалі, в голові дзвеніло. Жодної думки. Тільки біль, затьмарення свідомості.

Скільки часу я так просиділа – не знаю. Вивів мене зі ступору дзвінок у двері.