РОЗДІЛ 56

   Мені страшенно хотілось подзвонити йому для того, щоб подякувати, але я не наважувалась цього зробити. Я віднесла коробку в хату і як навіжена переглядала її вміст, переконуючись, що книги у ній реальні. Звісно, видавництво однієї книги ще не прогнозувало мені великого письменницького майбутнього, але дало змогу зрозуміти чим я хотіла б займатися найближчим часом. Майбутнє. Яким тепер воно буде? Таке мінливе і непередбачуване.

   Повернувшись до реальності, згадала, що спізнюсь по дочку. Мрії захопили мене настільки, що я забула про час, уявляючи собі славу Джоан Роулінг.

   Софійка була вражена більше за мене, коли побачила свої невибагливі малюнки на сторінках книжечок. Вона захоплено перегортала листки не перестаючи дивуватися тому, як їх вклеїли у середину. Ми сиділи, зачинившись у кімнаті і як два злодії таємно роздивлялись свій скарб. Казати поки що нікому не хотілось. Слід було остаточно переконатись, що це усе відбувається насправді. Та брати обіцянку з дитини, що нікому не проговориться, даремно. Вона забажає поділитися з цим в першу чергу з дідусем і бабусею. А ще у школі неодмінно бовкне. Вона вже непомітно, принаймні дівчинка так думала, встромила один екземпляр у портфель. Тож завтра вже знатимуть у школі, а батьки ще й сьогодні.

• Ліно, Ліно! – мати відчайдушно стукала у двері, які я завбачливо замкнула з середини. – Та відчини мерщій!

   Жінка так наполягала, що я зрозуміла, щось сталося, тому швидко відімкнула двері.

• Мамо, через що такий галас? Ми з Софійкою робимо уроки.
• Які уроки? Там таке…- і замість пояснювати вона схопила мене за руку і потягла до своєї кімнати, де саме дивилася новини, які не пропускала вже багато років.

   Я намагалася пручатися, висловлюючи невдоволення, що мені нічого не пояснюють, але вона не звертала на мене уваги і показала вільною рукою на телевізор:

• Там показують того чоловіка, що приїздив до тебе,- нарешті пояснила жінка свою божевільну поведінку.
• Максима Вікторовича?
• Так, так, його.

   Я нарешті сфокусувала увагу на новинах, намагаючись зрозуміти про що розповідає ведуча:

• А я ще раз нагадую, що сьогодні вранці було підстрелено бізнесмена, благодійника і волонтера Крименова Максима Вікторовича прямо біля його офісу у столиці, куди чоловік щоранку приїздить на роботу. Зловмисники випустили кілька куль з пістолета Макарова. Їм вдалося серйозно поранити чоловіка, зараз той у важкому стані знаходиться в лікарні. За його життя борються лікарі. Не відомо чи чоловік доживе до ранку. Зловмисникам вдалося втекти з місця злочину, їх вже шукає поліція. Наш кореспондент побував у фірмі «Програмф’юче», де намагався з’ясувати можливі мотиви, що могли би призвести до цього. У бізнесмена не було ворогів, навпаки його всі поважають і підтримують.

   Далі брали інтерв’ю у працівників, які сльозливими голосами запевняли журналіста у своїй любові до шефа, але я цього вже не слухала. Після слів «підстрелено бізнесмена» і « у важкому стані», мало що ще зрозуміла. В голові запаморочилось і якби не материна рука, що й досі мене тримала, я б упала додолу. Вона посадила мене на ліжко і вибігла з кімнати, поруч вже стояла перелякана Софійка, яка дивилась, то на мене, то на екран телевізора.

• Мамо, це ж наш друг, дядя Максим! – здогадалася дитина.
• Так, це він. – відповіла за мене мати, яка повернулась до кімнати з квартою холодної води і змусила з неї надпити.
• Він дуже хворий, мамо?
• Так, Софіє! – нарешті і я знайшла в собі сили розтулити рота, трішки вгамувавши нерви, зрозумівши, що нервовим зривом нічим йому не допоможу.
• А хіба друзі не мають бути поруч, коли хтось потрапляє у біду? – невгавалась донька.
• Мають…
• То поїхали до нього! – вона почала тягти мене за руку.
• Зупинись, Софійко! – мати відірвала її від моєї руки і серйозним голосом, заявила: ти залишишся зі мною, а мати зранку нехай їде.
• Я поїду зараз! Ти ж чула, що до ранку він може не дожити.
• Доживе, він міцний хлопець. Чим ти зібралася їхати серед ночі? Перший автобус о п’ятій, ним і поїдеш. На, випий! – жінка простягнула мені таблетку.
• Що це?
• Заспокійливе. Як по твоєму я пережила усі твої витівки? Лягай спати, я тебе розбуджу.

   Я мовчки попленталась до своєї кімнати та знала, що спати все одно не буду. Лягла на ліжко і почала чекати ранку. Думки, біль, розпач, безсилля змінювали одне одного з шаленою швидкістю. Я мусила бути зараз поруч нього. Що коли він дійсно не доживе до ранку? Мені ніколи себе не простити. Якою дурепою слід бути, щоб відштовхнути людину яку кохаєш, яка кохає тебе, щоб зараз лежати тут і молитися, щоб він не помер? Він там, один, а я тут…

   Я піднялась з ліжка і почала ходити кімнатою туди сюди. Було близько першої ночі. Узяла сумку і на помацки кинула до неї кілька одежин. Перерахувала гроші у гаманці. На дорогу вистачить. Узяла валізу і тихцем вийшла з дому. Сил чекати ранку не було.

   Іти серед ночі трасою, що вела до обласного центру було повним безглуздям і великою небезпекою, але я ішла. Повз мене проїздили поодинокі авто і нарешті одна із машин пригальмувала поруч.

• Дівчино, куди ідеш серед ночі? – з середини показалась голова.
• Мені у столицю треба.
• У столицю не завезу, а от до області можу. Сідай на заднє сидіння, будеш дрімати.

   Я не стала навіть роздивлятись водія. Мовчки залізла до машини і положивши сумку збоку почала дивитись у темряву. Кілька демонів з’явилося на запітнівшому склі. « Ти що думаєш, що потрібна йому там? Не будь дурною, повертайся назад. Він не захоче навіть бачити тебе.» Але на щастя автівка їхала дуже швидко і вони за нею не встигали.