РОЗДІЛ 54

   Мої тіні повернулись. Вони отримали беззаперечну перемогу. Я втекла. Дозволивши собі переступити межу, я водночас забрала у себе шанс бачити його, бути поряд. Хіба могла я вчинити інакше? Їдучи в автобусі у напрямку рідних країв, байдуже дивилася на схід сонця. Як же він відрізняється від учорашнього? Моя душа залишилася у його будинку. Вона сидить поруч нього і нечутно гладить по щоці, доки він спить. Та, мабуть, він вже прокинувся, повернувся на інший бік ліжка і не побачив мене. Цікаво, що він подумав? Напевне, що я пішла як завжди готувати сніданок, бо це входило в мої обов’язки. Сонно потягнувшись і усміхнувшись приємним спогадам, чоловік підніметься з ліжка та одягне спортивний костюм, щоб іти на пробіжку. Спустившись, він зрозуміє, що хоче мене поцілувати і піде на кухню. Та не побачивши мене там, його обличчя набуде задумливого вигляду. Куди ж це я могла дітися, ні світ, ні зоря? Кілька разів Максим Вікторович промовить вголос моє ім’я. Дарма. Насупивши брови, піде до моєї кімнати. Я маю бути там, бо де іще? Він прочинить двері та побачить лише тишу і залишки моєї болі. Раптом, підкрадеться якийсь страшний здогад. Пройшовши у середину, чоловік побачить на ліжку мого листа і подарований ноутбук, який я не сміла б узяти з собою. Стане все зрозуміло. Узявши аркуш, він роздратовано почне читати, не розуміючи, що зробив не так. Та справа в тому, що все робилось так. Було аж занадто ідеально, щоб мати продовження.

   Я ж у цей час вже далеко. Намагаюся впустити до голови інші думки, крім тих, де є він. Дарма. Навіть уявляючи як зрадіє донька, коли мене побачить, все одно бачу його карі очі, в яких зникає все тепло, що мало призначатися мені, з кожним прочитаним рядком. Може не слід було залишати того листа? Думати про це вже запізно. Я вже ніколи не зможу побачити його, відчути його ніжність, торкнутися руки. Найболючішим було знати те, що я сама призвела до цього, піддавшись пристрасті.

   Мені б зараз добряче допомогли сльози, але їх не було. Я не була здатна видавити жодної сльози. Як же страшенно його не вистачає! З часом я до цього звикну. Живуть же без ампутованої руки чи ноги? А без душі живуть? Не знаю, та матиму нагоду дізнатися.

   Автобус все трясся зруйнованими часом дорогами, повертаючи моє бездушне тіло з примарного світу в реальний.

• Мамусю! – почула я Софійчин крик, яка помітила мене першою . – Моя мама повернулась!

   Дитина кинулась в обійми, що я приготувала спеціально для неї. Мене переповнила радість від зустрічі і я була задоволеною від того, що здатна ще щось відчувати. Мабуть, материнська любов знаходиться у окремій ніші, яку не здатні зруйнувати ніякі негаразди.

• Тебе так довго не було, і я думала, що ми більше ніколи не зустрінемось. – Дівчинка зазирнула мені за спину, наче когось шукала. – А татко не з тобою? – запитала вона.
• Татко?
• Мені здалось, що якщо ти і він заробляєте гроші, то маєте неодмінно зустрітись.

   Що ж робити з цією дитиною?

• Ні, Софійко, татка я так і не зустріла,- сумно відповіла я міцно притиснувши дитинча до себе.

   На порозі з’явилася мати, яка очевидно почувши шум вийшла поглянути, що тут трапилось.

• Ліно? – здивувалась вона. – Звідки ти взялася?
• Приїхала, мамо.
• Ти надовго до нас?
• Назавжди.
• Цього разу хоч розмовляєш. Ну проходь до хати, розповіси як там живуть багатії.

   Я підняла свою валізу і ми втрьох зайшли у середину. За час моєї недовгої відсутності у домі мало що змінилося. Не змінилася і мама, яка продовжувала недовірливо на мене поглядати, коли я коротко, уникаючи подробиць, розповідала їй про життя у заможному маєтку. Софійка тим часом вилізла мені на коліна і міцно обійнявши за шию, відмовлялася розчепити руки, навіть для того, щоб поїсти. Я одразу ж помітила наслідки розлуки з дочкою. Вона схудла, стала більш замкнутішою. В її погляді з’явився якийсь страх, чого раніше у неї не було.

• А як щодо грошей? – перебила мати мої спостереження.
• Господар справно виплачував мені все зароблене. Грошей вистачить не тільки на те, щоб зібрати Софійку в школу, а ще й кілька місяців вперед, які я зможу присвятити виключно їй. Потім почну шукати роботу.
• Ой, Ліно, чогось ти мені недоговорюєш! По очах бачу, щось приховуєш.
• Не мели дурниць, мамо! У мене все гаразд. Я дуже скучила за дочкою і переконалась, що не слід залишати своїх дітей. Гонячись за збагаченням, ми безповоротно втрачаємо час, який маємо провести з ними.
• Дуже добре, що ти нарешті це зрозуміла. Давай переодягайся і до роботи.
• Ну, звісно,- байдуже відповіла я, не сподіваючись на які-небудь зміни у характері матері, що могли статися за моєї відсутності.

   Рутина днів повільно затягувала у свої лещата. Я прокидалась від болю. Це боліла пустка, що утворилась на місці, де колись була душа. Перед очима весь день стояв його образ, а коли я їх затуляла, щоб прогнати його, він з’являвся у підсвідомості. Коли мені нарешті вдавалося засипати, снився він. Зазвичай, ображений на мій вчинок, осудливо дивився на мене своїми красивими карими очима. «Навіщо ти все зруйнувала?» - чула я у голові знайомий голос і прокинувшись, нервово оглядалась у темряві, наче він міг сидіти поруч.

   Бралася до роботи, аби тільки позбутися нестерпних думок. Допомагало мало. Навіть взялася мастити хлів, чим раніше займалася виключно мати. Пов’язавши голову хустиною і знайшовши якийсь старий халат вимащувала так відчайдушно, що батьки боялись підходити. Лиш час від часу позирали з далеку чи зі мною все гаразд.