РОЗДІЛ 47

   І чому я раніше не наважувалася запитати про дозвіл користуватися бібліотекою? Мабуть тому, що була справжньою боягузкою. Так, так. Такою боягузкою, що боялась навіть визнати себе такою.

   Наступного ранку ледь дочекавшись, коли господар вийде на ганок і пройде до гаража, щоб сісти у свою велику чорну машину, стрімголов кинулась до його кабінету. Тихо прикривши двері пробіглася поглядом по стелажах, наче голодний звір вишукує здобич, щоб поласуватись. Здавалось, що зараз почну марити. Пройшлася рукою по корінцях класики. Скільки всього я ще не прочитала. Багато видань у суперобкладинках, що швидше за все було подарунком. Цікаво, хто дарував йому усі ці книги? Мабуть друзі чи дівчина. І чому мене це має інтересувати? Я швидко відігнала з голови не потрібні думки і перейшла до сучасної літератури. Одразу ж витягла кілька авторів, яких вже давно мріяла прочитати. Усілася в крісло і почала гортати книги. Незчулася як минула година. Нарешті,вибравши одну і положивши інші на місце, вийшла з кабінету. Мабуть, тітка Тома вже шукає мене та неодмінно розізлиться, дізнавшись чим я займаюсь. Хоча, правду кажучи ще жодного разу не бачила її розгніваною чи дратівливою. Здавалось, що жінка завжди перебуває у хорошому настрої лише час від часу хапаючись за серце. Це дуже хвилювало Максима Вікторовича. Він не припиняв возити її до кардіологів та діагноз залишався один і теж – атеросклероз. Вік - говорили в один голос лікарі, виписуючи купу дорогих таблетків, що начебто мали допомогти.

   Сьогодні я мала вимити кілька вікон, тому часу на теревені не було і я не заходячи до кухні взялася до роботи. І досі не могла повірити, що тут працюю. Як швидко життя може змінити наші ролі і місцезнаходження. Ще нещодавно я безтурботно базікала разом з подругами у «Мандаринці» і була переконана, що так буде завжди. Та за короткий час усе встигло змінитись. Катерина Василівна повернулася до свого колишнього і виїхала з ним до Америки, подзвонивши за весь час лише раз, Аня вагітна і зосереджена лише на своїй сім’ї, я ж залишила дочку і повернулася у місто, яке пов’язане у мене з не найкращими спогадами. Я й досі не здзвонилась з тьотею Нюрою. Із задоволенням би побалакала та розуміла, що неодмінно дізнаюся про усі справи її сусідів. Саме це мене й зупиняло.

   Несподівано мої думки перервав якийсь шум, що пролунав з середини дому. Спочатку зойк, а за ним наче упало щось важке. Напевно тітка Тома щось впустила. Я вже було вирішила продовжити миття вікон, та все ж таки пішла поглянути. Можливо їй знадобиться моя допомога.

• Тітко, Томо, що сталося? – голосно запитала з коридору та відповіді не отримала.

   Я попрямувала до кухні, сподіваючись, що вона там, але зайшовши, нікого не побачила. Дивно, звідки був шум? Повернувшись, щоб вийти, раптом вчула якийсь шурхіт. Обійшла навколо столу і нарешті зрозуміла, що то важке упало. На підлозі лежала непритомна жінка. Знімаючи на ходу рукавички, я кинулась до неї:

• Тітко Томо, тітко Томо, отямтесь! – почала панічно кричати я опустившись на коліна і ляскаючи її по щоках.

   Реакції не було. Я відчула як мною починає трясти, кров ударила до голови. Здавалось, що я й сама зараз втрачу свідомість. Змусила себе на мить затулити очі і трішки заспокоїти шалене биття серця. Схоже подіяло. Що ж могло статися? Жінка ще з ранку скаржилась на високий тиск і нудоту, ще й в грудях поболювало. Я відчайдушно намагалась напружити мізки, щоб згадати курс «медицини», який проходили в школі. Все вказувало на інфаркт міокарда. А що, коли я помиляюсь? Слід було щось робити, час виходив, тому згадавши ще й практичні заняття і перехрестившись, я узялась за ручний масаж області грудної клітини та штучне дихання. Не знаю скільки часу на це потратила і чи взагалі робила масаж правильно, але мене зупинив стогін тітки Томи, яка прийшла до тями намагалася щось пробурмотіти. Я зупинилася і нахилилася до жінки, щоб розібрати слова:

• Аспірин,- почула я,- в кімнаті.

   Я миттю піднялась на ноги і кинулася сходами вгору. Забігла в кімнату і помітивши на комоді гору таблеток, почала в них корпатися, шукаючи потрібні. Ось нарешті вони. Я стрімголов зійшла сходами вниз, на ходу дістаючи таблетку. Вона ж сама її не розжує. Це слід зробити за неї. Я пожувала аспірин і утворену масу запхнула жінці до рота.

   Раптом зрозуміла, що вчинила помилку не викликавши одразу ж швидку. Тепер це робити вже запізно. Обережно опустивши хворій голову, я побігла на вулицю. Вийшла за хвіртку і стала посеред дороги. Почувся звук мотору і справді через секунду з-за повороту виїхав автомобіль. Водій намагався мене об’їхати та йому це ніяк не вдавалось, адже я розтуливши руки бігала туди сюди. Нарешті він зупинився. Дверцята відчинилися і з машини вискочив розлючений чоловік:

• Ты что делаеш, идиотка? Отойди! – загорлав він.
• Благаю вас, допоможіть! – я кинулась до чоловіка і почала тягти його за руку. – Там у жінки здається інфаркт. Якщо її зараз не відвести до лікарні, вона загине.

   Його лють змінилась розгубленістю і недовірою, але він припинив упиратись і мені вдалось затягти його в будинок. Ми не без зусиль підняли жінку і донесли до машини. Я швидко сіла на пасажирське сидіння і авто помчало у перед.

   Вже у лікарні, коли тітку Тому повезли на операцію, а мені дали заспокійливе, бо шалено трусились руки від пережитого стресу, я набрала номер свого роботодавця:

• Слухаю вас, Ліно, -почула в трубці звичний діловий тон.
• Максиме Вікторовичу, ви тільки не хвилюйтесь…
• Що сталося?
• У тітки Томи був інфаркт…
• Що? – крикнув чоловік.
• На щастя ми встигли у лікарню. Її оперують.
• Я зараз буду, -сказав він і положив слухавку.