РОЗДІЛ 44

   Стоячи перед хвірткою я деякий час вагалась чи слід натискати кнопку дзвінка. Що мене чекає за тим парканом? Та змусила себе згадати навіщо я тут і нарешті зібравшись, подзвонила. Нічого. Натисла ще раз. Знову нічого. Може я щось не те роблю? Лише після третього натиску почулося тихеньке клацання і хвіртка піддалася.

   Що, це й усе? Можна заходити? Але правду кажучи я трішки лякалася це робити. А що, коли з-за паркану на мене вискочить якийсь ротвейлер? Ну і стирчати тут тримаючись за ручку теж безглуздо.

   Я обережно просунула голову у середину і те, що відкрилося моїм очам захопило мене настільки, що я геть забула думати про зубатих собак. Я повільно зайшла, а клацання за моєю спиною сповістило про те, що хвіртка зачинилась.

   Подвір’я справило на мене неабияке враження. Таке я могла бачити тільки у фільмах. До будинку вела широка алейка вимощена тротуарною плиткою з вибагливим візерунком. Обабіч росли кущі троянд. Головки квітів були настільки маленькими, що я не втрималась і наважилась підійти ближче, щоб їх торкнутися. Справа і з ліва розкинулись красиво вистрижені газончики. Як же хотілось просто роззутися і босоніж ними прогулятися. Змійкою серед галявинок вились вузенькі алейки, очевидно для прогулянок. За рогом будинку я краєм ока помітила велику альтанку, а біля неї підвішену на ланцюгах лавочку, на якій були розкидані подушки. Це була гойдалка. Яка дивовижа! Мені стало дуже цікаво, що ж знаходилось за будинком, бо чомусь здавалось, що це далеко не всі принади цього подвір’я.

   Сам двохповерховий будинок справляв неабияке враження. Бежево-коричневий колір приємно радував око. Великі вікна того ж самого шоколадного кольору. А ще металевий балкон, що розмістився прямо по центру. На ньому стояв маленький скляний столик і м’яке крісло. Я вже уявила як там дивовижно сидіти за книгою зі своєю ранковою кавою. До входу вело кілька низьких сходинок, вимощених невибагливою рапатою плиткою. Двері, ось на чому зупинявся погляд. Кольору капучіно, із двома прямокутними скляними вставками. Скло було вкрите візерунками і сонячні промені красиво вигравали у різноманітті кольорів.

   Я відшукала поглядом дверний дзвінок і підняла руку, щоб натиснути, але не встигла, бо двері різко відчинились прямо перед моїм носом. Перед собою я побачила лише футболку із зображенням Скруджа МакДака, діснеївського героя мультика про неймовірно багату, але водночас жадібну качку. Мій погляд повільно поповз угору, ковзаючи по м’язистому тілі, що проглядалось під вбранням. Спочатку він натрапив на вольове підборіддя, потім на повні, красивої форми, губи, а після середнього розміру ніс і нарешті зупинився на глибоких темно-карих очах. Від несподіваного контрасту, що справляв цей не маленький чоловік, я завмерла наче загіпнотизована і стояла з добру хвилину витріщаючись на нього. Він був вищий за мене на цілу голову і справляв водночас сильне і смішне враження. Силу йому надавали випуклі рельєфи, що чітко проглядались з-під футболки, а кумедність розтріпане чорне волосся і безперечно зображення качки. Я не розуміла сміятися мені чи захоплюватися ним. Схоже він насолоджувався справленим враженням і не поспішав щось змінювати так і тримаючи руку на відчинених дверях.

• Хто там, Максиме? – почулося із дому.
• Все гаразд, я справлюсь сам,- голосно відповів чоловік, не повертаючи голови. – Чим я можу вам допомогти? – це він вже звертався до мене.
• Я…, -здається язик більше мене не слухав. – Я ваша нова служниця,- нарешті виговорила кілька слів, доклавши неймовірних зусиль.
• От як. І як же вас звати?
• Лі…, тобто Анна. Анна Семенова.

   Чоловік продовжував ковзати по мені поглядом, але не вульгарно, а швидше скептично приглядаючись. Щось у його погляді змушувало нервуватись. Наче він читав думки і бачив мене наскрізь. Я вперше в житі стикнулась з такою ситуацією.

• Ви не Анна Семенова, -спокійно продовжив він. – Я отримав з агентства її досьє. І якщо ви не зробили нещодавно пластичну операцію, то ви не вона. То хто ви і що тут робите?

   Ну ось і все. Афера не вдалася. Мені настільки стало соромно, що почервонівши до кінчиків вух, я бажала лише одного, провалитися крізь землю.

• Так, ви праві. Я не вона. Мене звати Ліна і я її подруга.
• От воно що. – чоловік широко усміхнувся, відкривши ряд білих зубів.
• Розумієте, Аня через певні обставини не змогла приїхати. Але знаючи наскільки у мене критична фінансова ситуація, попросила поїхати замість неї. Я знаю, що це не дуже чесно та все ж таки маю надію, що ви не звернете уваги на таку дрібницю і обіцяю ви не пошкодуєте.
• Як мені вірити вашим словам, коли ви нашу співпрацю хотіли розпочати з обману? Та й про вас я нічого не знаю. Звідки можна бути впевненим, що вас не підіслали конкуренти?
• Але мене не підіслали конкуренти! – надії танули з кожною секундою.
• Давайте вчинимо так. Ви зараз покидаєте межі мого маєтку, а я не викликатиму поліції. Потім я подзвоню в агентство і скажу, що сталося непорозуміння та попрошу, щоб вони підібрали мені іншу хатню робітницю. – Він опустив руку і схоже мав намір зачинити двері.
• Зачекайте! – я зупинила його, схопившись за металеву ручку. – Візьміть мене хоча б на випробувальний термін. Я сумлінно виконуватиму свої обов’язки. Я тут заради своєї дочки, а не через ваших конкурентів.
• Вибачте, свого рішення я не зміню. – чоловік забрав мою руку і зачинив перед моїм носом двері.

   Я розчаровано уп’ялась у візерункове скло, не знаючи як чинити далі. Це з самого початку була невдала ідея. Для чого я сюди припхалась? Залишила свою донечку, посварилась з матір’ю і все заради того, щоб перед моїм носом зачинили двері.