Дорогою до тебе...

РОЗДІЛ 40

   Іноді доля наче глузує з нас. Вона не припиняє доводити безглуздість наших переконань і упереджень. Хто сказав, що завтра ти не зробиш того, на що сьогодні дивився з насмішкою? Зазвичай так і стається. Ти впевнений, ніколи не вкрадеш, не вб’єш,не зрадиш, а вона стоїть десь поруч і береться за живіт від сміху, при цьому бурмочучи собі під носа щось на кшталт: « Ти серйозно? Ну, ну, погляньмо на це!»

   І ти обов’язково переконаєшся, що доля не визнає принципових людей, які ніколи не міняють своєї думки, полює на них, переслідує, а після обов’язково доведе хибність твоєї теорії. Ось такі справи. Перевірила на собі цю теорію і наша спільна знайома.

   Якось ми вкотре сиділи у магазині, чаюючи. Я відвела доньку в садочок і забігла до дівчат потеревенити. І як це завжди бувало – затрималась. Аня розповідала про своє сімейне життя, а Катерина Василівна про бізнес – плани на майбутнє, я ж скаржилась на батьків, які знову взялися за старе і діймали мене тим, чому у Софійки ще й досі немає батька і чи я зібралась до старості з ними жити.

  • Я не знаю, що мені з ними робити,- скаржилась дівчатам. – Вони весь час дорікають мені Сашком. Мовляв, навіщо я його залишила. Тепер дитина ростиме напівсиротою.
  • І це попри те, що ти їм про нього розповіла?- обурилась Аня.
  • Так, уявляєте? Для них більшим нещастям є те, що на них косо поглядають сусіди, ніж щастя власної доньки.
  • І що ти збираєшся із цим миритися? – запитала Катерина Василівна.
  • В мене дещо інші думки на меті. Я думала про те, щоб заробити грошей на свою власну оселю. – зізналась я.

   Аня почала дзвінко сміятися, а Катя критично махати головою.

  • Тобі було мало одного разу?
  • Це лише думки. Мені простіше думати, що є якісь варіанти, ніж змиритися з реальною ситуацією.
  • Кому слід збиратися на заробітки, так це мені,- продовжила тему Аня. – Батьки геть не поспішають допомагати нам з ремонтом. А так хочеться для своїх майбутніх дітей найкращого. Звісно, ми плануємо їхати вдвох з чоловіком. Поки-що розмовляли лише за Київ, а там побачимо.
  • І коли ти мала про це повідомити мені? – справедливо зазначила хазяйка «Мандаринки».
  • Не ображайтесь, це лише розмови. Конкретно ми ще нічого не вирішили.
  • У мене теж назрівають деякі плани. Не такі безглузді, як у вас, але все ж таки… Власне, я думала про те, щоб відкрити ще й кафе.
  • Кафе? – перепитали ми в один голос?
  • Так, а що тут такого? Кафе – піцерію, де б діти могли поїсти морозива, а батьки посидіти без алкоголю. Я помітила, що такого місця у районні бракує.
  • Мабуть, бракує. Та навряд це буде прибуткове місце. Бари швидше принесуть прибуток.

   Раптом нашу розмову перервав звук дзвіночка, що сповістив про прихід відвідувача. Ми всі троє інтуїтивно повернули голови до дверей і ахнули від захвату, адже весь вхід зайняв величезний букет червоних троянд. Їх було щонайменше з сотня і всі як одна наче змальовані з картинки. Довгі, зелені ніжки робили букет ще величнішим. За букетом виднілися чоловічі ноги в чорних брюках та елегантних туфлях. Гість намагався просунутись до середини і при цьому схоже дуже боявся пошкодити квіти.

   Зненацька Катерина Василівна вскочила з місця, та так несподівано, що пластмасовий стілець відлетів у бік.

  • Не може бути!- здивувалась вона.
  • Чого не може бути?- не менш здивовано запитала Аня.

   Та схоже жінка вже її не слухала. Вона мовчки стояла і спостерігала як величезний букет поволі просувається у нашу сторону та не робила жодного поруху з місця, щоб хоч якось допомогти бідоласі.

  • Що ти тут робиш? -запитала хазяйка таким сухим голосом, що я досі від неї ніколи не чула.

   Чоловік зупинився і відсунувши в сторону букет, краєм ока глянув на нас, після на неї. Він був не високого росту, але доволі симпатичним блондином з синіми очима та повними губами. Скажу, що жінки таких не минають. Так і хотілось підвестися, щоб допомогти йому. Але очевидно в Катерину Василівну переповнювали інші бажання. Тож нам з Анею, яка уже потрапила під його чари, залишалося лише мовчки спостерігати як далі розвиватимуться події.

  • Ти що оглух за тим віником? Я запитую, якого дідька ти сюди приперся?

   Гість нарешті опустив квіти і зупинився перед Катею:

  • Привіт! Я такий радий тебе бачити, що в мене відняло мову. Ти як завжди виглядаєш приголомшено. Дуже хотів зустрітись з тобою. Ми можемо поговорити? -запитав він, кинувши на нас косий погляд.
  • Нам немає чого одне одному сказати. Помоєму ти досить промовисто виговорився у суді.
  • Катюнь, я прошу вислухай мене!

   Жінка поставила руки в боки, прийнявши загрозливу позу. Всім своїм видом вона показувала, що ця розмова її дратує:

  • Швидше за все у тебе таки є проблеми зі слухом. Я ж чітко сказала, що розмовляти з тобою не буду.- Тут вона згадала, що не сама і повернувшись до нас, сказала:- знайомтесь, дівчата, мій колишній чоловік і людина, яка проткнула мене ножем у спину, власною персоною.

   Ми продовжували мовчки витріщатись на не бажаного гостя, звісно вже здогадавшись хто це такий. Мені здавалось, що нам би слід піднятися і вийти та тільки я це спробувала зробити, як Катерина Василівна кинула на мене такий вбивчий погляд, що за долю секунди прицвяхував мене до місця. Чоловік тим часом вочевидь зрозумів, жінка не залишиться з ним на одинці, тому вирішив продовжувати при свідках:

  • Вибач мене, Катюнь! Я розумію, що був повним кретином, але без тебе більше не можу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше