РОЗДІЛ 38

   Як завжди в «Мандаринці» було затишно і тепло. Ми сиділи за кавою вже більше години та реготали з Аніних історій про покупців. Дівчина як завжди розповідала напрочуд цікаво:

• А він мені каже: « Все, я викликаю поліцію, нехай з вами розбираються.» Мабуть подумав, що я зараз розплачуся і проситиму цього не робити.
• І як ти вчинила? – поцікавилась Катерина Василівна.
• Як, як. Беру телефон і починаю дзвонити. Він запитує: « Куди це ви шановна маякуєте?». А я йому: « В поліцію звичайно. Щоб вам легше було. Бажання клієнта для нас закон!» І що ви думаєте? Не встигла я й оком змигнути як цього невмілого афериста як рукою здуло.
• То він навмисне залишив свій гаманець, а через п’ять хвилин повернувся і перевіривши його заявив, що в нього звідти пропали гроші?
• Ліно, ти що мене не слухала, що перепитуєш?

   Я винувато опустила очі.

• Вибач, задумалась.
• Поглянь на годинник. Вже й час за Софійкою іти. Теж мені відповідальна мати, -дорікнула хазяйка магазину, при цьому посміхнувшись.
• Ой і справді. Мені потрібно бігти. Бувайте,- попрощалась я вже у дверях.

   Моїй донечці вже було три з половиною і нещодавно я відправила її в садочок, де їй схоже дуже подобалось. Вона росла не тільки кмітливою дитиною, а й напрочуд товариською, що було доволі дивним враховуючи те, що її мама майже соціопатка. Та чого не зробиш заради своєї дитини? Навіть будеш вдавати із себе соціально активного члена суспільства. Ого, як це звучить! Доводилось мати справу з жінками схибленими на своїх чадах, які переносили сварки дітей на вияснення відносин між батьками. Я намагалася триматися від цього осторонь, але коли якась неврівноважена мамаша заявляла, що моя «агресивно-небезпечна» дитина відбирала у її «нещасного» синочка іграшку чи їла з його миски, доводилось ввічливо і холодно жінку попускати.

   Після повернення додому мені довелося поборотися ще за свої права у власному домі. Коли того далекого дня батьки побачили нас на порозі, по їхніх обличчях можна було зрозуміти, що вони нам не раді. Я твердо відмовилась від пропозиції моєї рятівниці поїхати до неї.

• Це і мій дім теж, -заявила я, - тому нікуди я звідси не поїду. Нехай кажуть, що хочуть.

   Тому стоячи тоді у дверях рідної домівки, упевнено дивилася у вічі розгублених батьків.

• Ви у гості? От це так несподіванка. А де Сашко? – мати з надією поглянула мені за спину.
• Сашко помер, мамо, і вже давно.                                                                                                               Пропхалась до хати повз ошарашених батьків, які так і продовжували стояти у дверях. З сподіваннями вони дивилися у пустоту перед собою, наче там з’явитися мій чоловік із заявкою, що все це невдалий жарт. Не залишалось нічого іншого, як про все їм розповісти та схоже вони цьому не йняли віри:
• Ти мабуть не так все зрозуміла. Не вірю, що це може бути правдою.
• А ти повір, мамо, і ти батьку! Власній дочці не вірити, то кому тоді? Я пережила всі ці жахи і зараз не відмовилась би від вашої підтримки, або хоча б від власної кімнати. – Розвернувшись, я попрямувала туди.

   Відчинивши двері, завмерла з несподіванки – кімната перетворилась на склад для непотрібних речей, які шкода викинути. Схоже мене тут ще довго не планували побачити. Я вручила батькам Софійку і заходилася наводити порядки. Батьки щось було хотіли заперечити, та моя донька володіла даром прихиляти до себе людей. Заворожила вона і їх. Схоже тільки двоє людей мали імунітет проти її чарів це татко і бабуся, які так і не прийняли власної онуки.

   Повиносивши з кімнати все зайве, пішла поглянути як вони там. Батько повзав по підлозі, а дівчинка сміючись сиділа в нього на спині, моя мати її підтримувала, приклацуючи язиком. Оце так дійсно несподіванка. Вражена побаченим, я тихо прикрила двері і повернулась до себе. Відчувши себе у безпеці прилягла на диван і незчулась як задрімала.

   Сашко надзвонював чи не щодня, благав мене, не повернутись, а не подавати до суду:

• Ми ж цивілізовані люди,- казав він. – Невже ми не зможемо домовитись? Тобі не буде ніякої користі з того, що мене звільнять, а так я зможу допомагати вам фінансово.

   Попри лють і нестерпне бажання помсти я розуміла, що гроші досить вагомий аргумент.

• Тільки погодься і вже завтра я відкрию тобі рахунок у банку, де ти будеш отримувати кошти для себе і дитини.

   Я не знала як вчинити. Порадилася з дівчатами. Обидві в один голос заявили, щоб я не давала цьому покидькові жодного шансу на щасливе життя і негайно подавала до суду. Та я не бажала комусь навмисне чинити зло. Порадуюсь я трішки з того, що скаламутила їхні плани, а що далі? Принесе це мені омріяне щастя? Аж ніяк. Мені було дуже боляче з того, як зі мною вчинили, та якщо я вчиню відповідно, то чим тоді відрізнятимусь від них?

• Я згодна на твою пропозицію,- відповіла я чоловікові під час однієї з розмов. – Але якщо гроші не надходитимуть, одразу ж подаю до суду.
• Гроші надходитимуть, про це не переживай. Ліно?
• Що? – запитала я після тривалої тиші в слухавці.
• Ти мені вибач за все. Я шкодую, що Валерії вдалось мене на таке вмовити.
• Я не здатна поки що про це спокійно розмовляти. Схоже того Сашка, якого я знала вже давно немає. А шкодувати ти можеш лише через те, що кохаєш жінку, яка здатна на такі огидні вчинки. Будьте щасливі!