РОЗДІЛ 37

   Зазвичай взимку темніє рано. Цього дня ще й важкі снігові хмари затуляли від нас проблиски холодного сонця. Тому темрява поглинала все швидко і безперешкодно.

   Я сиділа на кухні, спостерігаючи як морок поглинає спочатку підвіконня, слідом полички і нарешті стіл, а згодом і мене. Так він забрав мої останні надії на щастя, на віру в людей, на існування прекрасного почуття – любові.

   Згадую, як хотіла відчайдушно сімейного щастя для себе і Софійки, натомість отримала це. Цікаво чим вони там займаються з бабусею Нюрою. Я віднесла її до неї ще годину тому. І ось сиджу, чекаю. А під під’їздом сидить у машині ще одна жінка, що теж в очікувані.

   Коли я впізнала на фото Валерію, першим поривом було кинутись до Сашка по роз’яснення та тітка Нюра мене зупинила.

• Ти нічого цим не доб’єшся,- сказала вона. – Повір жінці, що пережила трьох своїх чоловіків. Вони завжди знаходять виправдання пустим підозрам. Більше того, ще й винуватою тебе роблять. Приглуши трішки емоції і давай думати головою. З’їзди ще раз у офіс і переконайся, що то дійсно вона. А далі буде видно.

   Я кілька днів наважувалась, щоб поїхати туди. Добравшись до місця, ще деякий час нерішуче стояла під дверима . За порадою сусідки взяла із собою дешевенький цифровий фотоапарат, подарований Анею на родини, щоб пред’явити реальні докази. Зайшла до середини і стала навпроти стенду. Ось неузнаванний Сашко, біля нього вона. « Валерія Нагірна – кращий працівник року» - прочитала надпис під портретом. Підняла фотоапарат і клацнула. Схоже, що зараз була обідня перерва, адже працівники снували туди сюди. На мене здавалось ніхто й не дивився. Але спалах привернув увагу охоронця, який вже прямував у мою сторону. Я стрімголов вискочила на вулицю і про всяк випадок відбігла десь з сотню метрів, тоді зупинилась, щоб віддихатись. Відновивши дихання, повільно пішла вулицею далі, роздивляючись вітрини дорогих магазинів та відвідувачів кафе, що затишно бесідували за обідами у теплих приміщеннях. Інколи навіть зупинялась на кілька секунд, щоб помилуватися інтер’єрами красивих ресторанів. В одному із кафе було занадто людно, очевидно, що воно користувалося більшою популярністю, ніж ті, що його оточували. Повністю скляні стіни дозволяли побачити все, що відбувалось всередині. Я зупинилась, мені було дуже цікаво спостерігати за людьми. Коли ми не знаємо, що за нами слідкують, ведемо себе природно. Не граємо ролі, не позуємо. Ми такі, які ми є по своїй суті і це прекрасно. Так і ті люди за склом. Вони стояли, сиділи, розмовляли і сміялися, сперечалися. Ковзаючи поглядом по обличчях, мої очі уловили щось знайоме. Я почала переміщати увагу, то на одного відвідувача, то на іншого. І ось нарешті знайшла те, що шукала.

   Не признала його одразу, бо вираз обличчя, постава були дещо іншими. Рішучими, впевненішими, ніж удома. Він сидів за столиком і щось захоплено розповідав брюнетці, що сиділа навпроти нього і з байдужим виглядом жувала салат. Я зрозуміла, що то жінка з портрету. Серце наче зіжалось до малесенької цятки. Дихання взагалі припинилось. Я ніби злякалась, що мене помітять і тому зробила кілька кроків назад. Хоча це вдалося з неймовірним зусиллям . Мною заволоділо відчуття повної паралізованості.

   Закінчивши розповідь, Сашко узяв її за руку, вочевидь говорив щось приємне, бо рот дівчини розтягнувся в самовдоволеній посмішці. Потім потяг руку до себе і поцілував. Він дивився на неї з собачою відданістю, з низу вгору. Хтось наче узяв металеву щітку і пройшовся нею по спині. Я змусила себе закарбувати цей романтичний момент , зробивши знімок. Чоловік розрахувався і вони піднялися та почали одягатися. Як люб’язно було подано дамі її шикарне пальто, а після ніжний поцілунок, що не залишав сумніву щодо їх взаємовідносин. Попри відразу я знову натисла на кнопку. Сторонній глядач безперечно б замилувався цією парочкою, а я боролась, то з нудотою, то з біллю, що розривала мене зсередини.

   Закохані вийшли з кафе і попрямували до офісу, тримаючись за ручки. Я ж повільно пішла вперед.

   Не знаю скільки і куди я ішла, але коли піднесла голову, зрозуміла, що поняття не маю, де знаходжуся. Я ішла тротуаром, який потребував ремонту вже не один десяток років. Дорогою мчали машини і в залежності від марки та ціни авто показували свій рівень дозволеності на порушення правил руху. Обличчя водіїв теж були різними…

   Вже стало геть темно. Тільки вуличний шум нагадував, що життя продовжує вирувати, не зважаючи на те існуєш ти чи ні, любиш ти його, чи ні. Воно несе далі свою круговерть.

   У замку повернувся ключ. Почулися голоси. Мати вмовила сина піти з нею сьогодні до театру. Ставили щось із Чехова. Мабуть «Даму з собачкою». Вони повернулися в припіднятому настрої. Очевидно після вистави пішли десь повечеряти. Коли в коридорі увімкнулося світло, я на мить примружила очі, які звикнувши до темряви, болісно відреагували на спалах.

• Щось занадто тихо,- пробубоніла Раїса Петрівна.
• Мабуть вже сплять.
• Та ні, я на вас чекаю, -обоє аж підскочили, почувши голос з темної кухні.
• Я ж казала тобі, що вона божевільна,- сказала свекруха, хапаючись за серце.
• Чому ти тут сидиш? – запитав сердито Сашко.
• Я ж сказала, що чекаю на вас. Проходьте, не соромтесь. Почувайте себе як вдома. Тобто робіть все, що робили до цього часу: принижуйте, обзивайте, обманюйте.

Сашко увімкнув світло і вони якось напружено позаходили до тісної кухоньки.

• Чого ти накурилась дівчино? – Раїса Петрівна одразу ж перейшла до своєї улюбленої стратегії – обвинувачення.
• Присідайте,- я показала їм на стільчики та вони не зрушили з місць, якось косячись на мене з острахом. – Як хочете. Можете і постояти.
• Що за спектакль, Ліно! – чоловік здавалось втрачав терпіння.
• Спектакль був у театрі, а тут швидше фотовиставка. Можете переглянути світлини. – Я показала рукою на стіл, де лежали розкидані фотографії закоханої парочки.