РОЗДІЛ 36

   Повернувшись додому того дня, я зрозуміла, що відтепер сумніви мене не залишать. Так, він міг працювати тоді і у іншому місці. Справа була навіть не в ньому. Щось всередині підказувало, я чогось не знаю.

   Ще в під’їзді почула Софійчин крик. Нащастя двері були відчинені і мені не довелося по них гамселити . Забігла всередину і одразу ж пішла до кімнати. Мала сиділа на підлозі вся у власних екскрементах і голосно ридала. Очевидно, що заходилась вона уже давненько, адже була розчервоніла та добряче заплакана.

• Тихше, тихше, моя маленька! Мама вже тут. – спробувала я заспокоїти дитину, несучи до ванної.

   Лише після того, як її було вимито і нагудовано, Софійка заспокоїлась. Було видно, що дитині передався і мій нервовий стан, адже вона до вечора не відпускала мою руку, боячись щоб я кудись не зникла. І навіщо я подалась у ту чортову фірму?

   Дивним здалося те, що Раїса Петрівна, яка очевидно заперлася у своїй кімнаті, не влаштовує мені повторного допиту. Виходить, що жінка, або знайшла начебто украдені мною гроші, або ж дізналася хто їх узяв. Можливо навіть додзвонилася до Сашка. Я не знала чи слід влаштовувати скандал, чи просто промовчати цю ситуацію і вдати, що нічого не сталося. Що для мене головніше спокій чи правда? Правда може призвести до непередбачуваних наслідків. Якщо я готова до цього, тоді що ж, у перед!

   Але все вирішилось по іншому. Почувши як відчиняються вхідні двері, зрозуміла – прийшов чоловік. Одразу ж і свекруха вийшла зі свого сховку і поміж шуршанням одягу було чутно тихе бубоніння. Незабаром Сашко зайшов до кімнати. Підійшов до дитячого ліжечка, де я сиділа, оберігаючи сон своєї доньки і положив мені на плече руку. Швидше рефлекторно ніж свідомо, я її з себе скинула. Він здається здивованим не був, просто відійшов і присів на край ліжка.

• Ця ситуація з грішми,- почав він, порушивши тишу,- вийшла трішки некрасивою. Мені негайно була потрібна певна сума, а матері не було в дома…
• Навіщо ти все це розповідаєш?
• Мабуть я винен перед тобою.
• Твоя мама звинуватила мене у крадіжці її грошей. Вона ніколи не приховувала своєї огиди до нас із Софійкою, але це вже занадто.
• Я з нею поговорив, думаю цього більше не повториться.
• Цього більше не повториться та буде щось інше. Я думаю, що нам слід переїхати на другу квартиру. І саме це хотіла тобі сказати, коли приїхала до тебе на фірму…
• Ти була в офісі? – перебив мене Сашко. На його обличчі пробіг гнів – Навіщо ти туди поїхала?
• Я ж кажу, хотіла поговорити з тобою про необхідність переїзду.
• Дарма ти це зробила.
• Так, дарма, оскільки тебе там не було. Я намагалася додзвонитись, але ти вимкнув телефон. У мене немає більше сил терпіти таке ставлення до себе.
• Я працював з начальником у нього… в дома,- якось невпевнено сказав чоловік. – А тобі більше не слід туди приїздити. Пообіцяй, що більше такого не буде.

Я здивовано поглянула на нього. Чому він не хоче мене там бачити?

• Але я не розумію.
• Мені неприємності не потрібні. У фірмі не вітають проблемних сім’янинів. Про все що треба, ми можемо поговорити і в дома.
• Ти що, соромишся мене?
• До чого тут це? Я ж пояснив тобі. В нас родичів не запрошують.

   Повірити йому, означало не повірити своїй інтуїції, яка нестерпно кричала мені, що це все неправда. Та реальних доказів у мене не було. Що я могла йому пред’явити? Закотити скандал, мол не вірю жодному твоєму слову, розповідай правду.

• Давай закінчимо цю розмову, -запропонував Сашко. – Я страшенно голодний. Що у нас на вечерю?
• Мені сьогодні було якось не до вечері. Та, оскільки про переїзд ти думати не хочеш, то може використай ту єдину перевагу, що дає тобі життя з матір’ю. Піди попроси, нехай тебе накормить.

   Сашко, не довго думаючи, підвівся і вийшов з кімнати, всім своїм виглядом показуючи незадоволення. Але мені якось до цього було байдуже. Здавалось, що надії на щасливу сім’ю незабаром розваляться як картковий будинок. У мене був вибір залишити все як є і жити далі у світі власних примарних ілюзій, або ж якимось чином з’ясувати правду, чи ж навпаки переконатися, що недовіра до чоловіка просто гра моєї уяви.

   Мені не давала спокою світлина у вестиб’юлі. Ні, не Сашка, а жінки, що висіла поруч із його портретом. Я відчайдушно намагалась змусити мозок згадати звідки знаю її. В тому, що знаю, сумніву не було.

   Коли наступного дня, прогулюючись в парку з тіткою Нюрою, розповіла їй про свої підозри, вона сказала,що не здивується якщо рано чи пізно щось випливе.

• Просто прослідкуй за ним і все з’ясується,- заявила літня жінка.
• Ні, це принизливо. Я не буду опускатися до такого рівня. Можливо, я дійсно все собі накрутила.
• Як знаєш. Не дарма нас Бог наділив інтуїцією. Гріх ігнорувати її, коли вона намагається щось тобі підказати.
• А якщо це просто звичайні страхи, що вилазять через мої комплекси? Мене стільки разів ображали, що вже важко повірити у безкорисне ставлення.
• Я тобі теж так б сказала, якби не прожила по сусідству з твоїм Сашком стільки років. Лиш на перший погляд він здається спокійним і добрим та його суть не така. За стільки років вже трішки навчилася розбиратися в людях. Свекруха швидше за все у курсі його справ, хоч і багато в чому його не підтримує. У нього на обличчі написано, що він аферист, а ти все сумніваєшся у собі…
• О, Боже, це ж Валерія! – раптом викрикнула я, випустивши коляску і схопивши стару за руку.
• Дитино, ти мені руку поламаєш, відпусти! – жінка ледь вирвалась від моїх пальців та узялась за візок, що почав від нас відкочуватись. – То що ти там верзла? Яка Валерія?
• Та сама, розумієте? – я затулила обличчя руками, щоб хоч трішки зупинити тремтіння тіла.
• Заспокойся, прошу тебе! На нас вже люди косяться. Розкажи по порядку. Давай присядемо!