РОЗДІЛ 33

РОЗДІЛ 33

А далі стосунки складалися ввічливо-холодні. З першого дня, з першої хвилини мені дали зрозуміти, що взяли мене у прийми.

• Звертайся до мене Раїса Петрівна, -одразу ж перебила свекруха, коли я несміливо спробувала назвати її мамою.

Наступного дня після мого приїзду, ми з Сашком все ж таки поїхали до магазину по речі для немовляти. Купили навіть ліжечко і коляску. Частину грошей дав він, частину довелось заплатити із дитячих грошей. Вибирали практично все найдешевше, але це для мене не мало особливого значення. Хотілось вірити у те, що одного дня я зможу дати своїй донечці все найкраще, та цей день не сьогодні. Було бажання скупити весь магазин, який здавалося не мав кінця і краю. Скільки чудових іграшок? А сукенки? Такого вибору я ще в житі не бачила.

• Нам це не потрібно,- зупиняв мене весь час чоловік, як тільки я кидалась з відкритим ротом на котрусь красиву річ. – Їй, що не хватить однієї іграшки?
• Таке враження, що це не своїй дитині купуєш. – огризнулась я.
• Хто його зна?
• Що?
• Ну не заводься! Бери, що потрібно і виходимо, бо мені ще на роботу слід їхати.

   Робота, це єдине, що по справжньому любив Сашко. На моє запитання чим конкретно він займається, хлопець відмахувався. Мовляв, я ніколи не зрозумію світ комп’ютерних технологій і нічого туди пхати свого носа. Тож й не дивно, що прогулянки місцевим парком з немовлям стало моєю чи не єдиною втіхою. Звісно, втіхою для мене була і моя Софійка. Дівчинка росла швидко, зміни відбувались чи не щосекунди. Вона була моєю до кінчика нігтя. Блакитні оченята, світла шкіра, білосніжне волоссячко. Звичайно, кажуть, що у всіх немовлят сині очі, і що всі вони схожі на ангелів, але тут і не озброєним оком було помітно схожість. Мені доводилось любити її і за батька, і за бабусю. Чим я і займалась, часто слухаючи від свекрухи слова критики.

• Воно ще не встигло народитись, а яке вже розбалуване. Що ж з неї виросте?
• Хіба вам про це турбуватись? – мені іноді лопав терпець і я, переборюючи себе, все таки ставала за свою дитину.
• То ти й рота вмієш відкривати? І як мене Саша вмовив прийняти тебе?
• Може попросите його і він нас вишвирне за двері? – розійшлася я. – І до вашого відома, це він просив нас переїхати сюди. Якщо вас щось не влаштовує, через годину нас і слід тут простигне. Я без вагань підпишу документи на розлучення.

Схоже, це трішки її вгамувало. Жінка гордовито піднесла підборіддя і «виплила» з кімнати.

Таким був наш перший конфлікт, але попереду чекала ще не одна «приємна» розмова на тему виховання моєї доньки чи поводження у цьому домі.

Кімнатка наша була доволі тісна. Особливо після того, як ми поставили у ній ліжечко, там важко було й повернутися. Я ж фактично з кімнати не виходила, намагаючись зайвий раз не попадати на очі Раїсі Петрівні. Уявляла як вони жили тут удвох з Сашком, коли ще той був малим. Це було не важко, адже з того часу тут практично нічого не змінилося. Старенький диван, який доводилось чимось застилати, інакше пружини боляче втискалися б у тіло, невеличка шафа і все це на фоні квіткових шпалер поклеєних ще у дев’яності. Мабуть, важко хлопцеві було у цих чотирьох стінах. Я ж і за місяць звикнути не змогла.

Дівчата дзвонили кожного дня з проханнями повернутися. Вони страшенно сумували за Софійкою і шкодували, що не мають змоги поглянути як та росте.

• Ліно, ну що ти там забула?- невгавалася Аня. – Вони просто піддалися хвилинному пориву, а тепер мабуть шкодують. Навіщо насильно нав’язуватись людям?
• Я підіймала уже цю тему, але Сашко завіряє наче мені примарилось і вони з мамою обожнюють дитину.
• Любов видно неозброєним оком, її доводити не потрібно. Мій вітчим теж переконував усіх, що я йому рідніша за дочку, а після ґвалтував мене доки мати була на роботі чи навіть в городі. Іноді нам не зрозуміти чому люди говорять одне, а чинять по іншому. Та я тебе запевняю, що ми підсвідомо відчуваємо приязнь або ж відчуженість інших до нас.
• Так, вони не носять мене на руках, навіть випромінюють байдужість, але їм можливо просто потрібен час, щоб звикнути. Я не хочу забирати у Софійки цю маленьку надію на нормальну родину.
• Судячи з того, що ти розповідала, нормальною родиною це назвати важко. Нам дійсно тебе не вистачає. Катерина Василівна ледь погодилась найняти нову продавчиню. Думала, що ти там довго не протягнеш і швидко повернешся.
• Мені вас теж не вистачає.                                                                                                                         І справді, сильно не вистачало. Я вже звикла до частого щирого спілкування, без притворства. Ми могли розмовляти про все на світі, не маючи секретів одна від одної. Допоки я не знала цього відчуття, самотність співіснувала зі мною як частина тіла, а після того, як з’являються справжні друзі, частіше раз у житі, самотність перетворюється на обузу, якої хочеться швидше позбутися. І ось я знову залишилась одна, прийнявши це рішення свідомо, керуючись материнським інстинктом.

Чоловік був закритою книгою для мене. Я з самого першого дня намагалася налагодити стосунки. Повертала його до дитячих спогадів, щоб викликати у нього тодішні почуття, весь час підносила до нього дочку для створення між ними контакту, тай була привітнішою, ніж зазвичай. Нажаль, дії мої виявились малоефективними.