РОЗДІЛ 32

Теплий, весняний день закликав усіх покидати задушливі квартири і виходити на вулиці. Навколо все ожило для нових надій. У повітрі витав аромат квітів, радуючи носові рецептори.

Я повільно ішла весняним парком, насолоджуючись теплом. Поперед себе котила світло рожеву коляску. В ній спала моя донечка, якій було лише три місяці. Навколо мене взад вперед проходили молоді батьки, хто з дитячими возиками, хто з маленькими велосипедиками. Рух виявився настільки інтенсивним, що іноді виникали пробки і батьки зі сміхом не могли розминутися. Та навіть ця метушня давала змогу насолоджуватися красою природи.

У Києві я жила вже близько місяця, звикнути ще не встигла. Важко пристосуватися до такого гаміру після безлюдного села. Крім прогулянок в парку, що знаходився не далеко від дому, я в принципі ще нічого не бачила. Сашко весь час пропадав на роботі, коли повертався, ми з малою уже спали.

На другий день після весілля, він повернувся до столиці, усю ніч перед цим провеселившись у якомусь кабаку. Про це я дізналась згодом. На мене ж чекав ще місяць вагітності, який виявився найважчим. Спати не вдавалось взагалі, весь час доводилось іти до туалету, надокучувала безкінечна печія, а ще малюк копирсався так, ніби неодмінно мусить відбити мені усі печінки перед тим як вилізти звідти. Батьків після розпису як підмінили. Більше не було осудливих поглядів і повчань. Обоє почали частіше посміхатись і більше піклуватись про мене. Батько намагався жартувати та це тільки дратувало. Як можна так змінитись за два дні, не розумію. Виходить, я раніше була якась неповноцінна чи що? Безглуздо, коли люди більше хвилюються про те, що говоритимуть сусіди, ніж про щастя власної доньки.

• Хоч комусь ти принесла радість, одружившись,- жартувала з мене Аня.

Я сердилась, але розуміла, що вона права.

Оскільки прийшов час родити, а нічого не відбувалося, мене положили у лікарню. Раніше я дуже боялася цього моменту, але так було важко, що бажала лише, щоб швидше почалися схватки. Та минуло ще зо три дні перш ніж я відчула перші позиви. Ну ось воно, подумала я, мабуть вже час родити. Але лікарка тільки посміялася з мене, повідомивши, що це лише початок, раніше завтрашнього дня не народжу.

• Воно вже добряче болить,- заперечила я.
• Дівчинко моя, повір мені, у тебе ще все попереду. –« підтримала» вона.
• Мабуть, я передумала родити.
• Заспокойся, звідси ще ніхто з животом не виходив.
•    Я повернулась до палати, намагаючись не зациклюватись на тому, що чекає найближчі сутки. Але до півночі, я чудово зрозуміла, що мала на увазі мій гінеколог. Біль виріс удвічі, в порівняні з тим, що був раніше, схватки стали частішими. Черговий врач, оглянувши мене, «порадував», що й це ще не все, отже слід мучитися далі. Я не могла, ні всидіти, ні влежати. Ходила по палаті і стогнала. Дівчата, які лежали на збережені , вагітні по кілька місяців, злякано на мене косились. Перед очима постали жахливі картини. Дарма я стільки разів дивилася фільм « Дівчина з Нью – Джерсі». Знала, що накличу на себе біду.

Очевидно, котрась з сусідок по палаті не витримала мого скиглення і покликала чергову сестру. Та, зайшовши до палати і оцінивши ситуацію професійним поглядом, сказала, що час викликати мою лікарку, і повела мене у родзал.

Коли ти зациклений на болі, тебе більше нічого не цікавить. Час, розтягується і звужується разом із схватками. Нарешті прибула лікарка, обстеживши мене, сказала, щоб вилазила на крісло.

« На крісло? Вона при своєму розумі? Я зараз здохну тут, а вона мені акробатикою пропонує зайнятись.»

• А може ви краще мене пристрелите? – видавила із себе я, коли біль трішки відступила.
• Роби, що кажу мамаша. Ти ж не хочеш нашкодити дитині?

Вагомий аргумент, нічого не скажеш. За допомогою санітарки залізла у це садиське крісло та скиглити не припиняла:

• Я згодна на кесерево, тільки припиніть цей біль, благала я. – Зробіть що-небудь, благаю! – Я вже перейшла на крик. – Дайте ж мені якусь таблетку, щоб припинити ці страждання.

Здавалось, у той момент я була готова віддати душу дияволу, лиш би так не боліло. Лікарка просто сиділа не звертаючи уваги на мої скиглення і навіть погрози, за які мені досі соромно. А кмітлива медсестра швидко знайшла вихід і встромивши до рота мені якусь пігулку, сказала, що це сильне обезболююче , зараз все як рукою зніме. Я була готова повірити у все що завгодно. Та через кілька хвилин зрозуміла, що мене обвели навколо пальця і знову почала просити про допомогу. Тільки погрози врача, що я нашкоджу дитині, якщо не почну тужитись, змусили мене зосередитись на родах.

Десь о п’ятій нарешті народилась моя дівчинка. Мені дали її потримати і це було найкраще відчуття у світі. Ти раптом розумієш, яке це диво – народження нової людини. Як це створіння могло уміститися у тобі? За допомогою яких чудес воно там виросло? Так стало легко і просто, ніби ти зараз сотворив щось неймовірне.

Сашко зумів приїхати лише через тиждень після народження Софійки, зіслався на загружений графік. Та мені уваги не бракувало. Дівчата практично не відходили від мене, доводилось ледь не силою виштовхувати їх з палати. Завдяки Катерині Василівні, у мене палата була індивідуальна, що є досить зручним. Мама теж без кінця прибігала. Схоже, у ній більше прокинулась бабуся, чим в мені мати. Заходили родичі та знайомі. Третього дня нас виписали додому.

Приїхавши, новоявлений татусь не виявив особливої цікавості до дитини. Я годувала Софійку грдю,та це схоже лише викликало в нього огиду. Переночувавши, він зібрався назад, сказавши, що вони з мамою чекають мене в Києві.

Я тагла з від’їздом майже два місяці. І ще відсунула його на років десять, та мати від мене не відставала:

• Ліно, чого ти тягнеш? Ти хочеш, щоб він там собі когось знайшов?
• Не говоріть дурниць, мамо! Софійка ще така крихітна. Ну куди з нею іхати?
• Дитина здорова, нічого їй не буде. А їхати треба. Де це бачено, щоб чоловік з жінкою жили окремо? Він має привикати до дитини з першого дня, а то потім зв’язку між ними не буде і любові не знайдеться.