РОЗДІЛ 31

   Гучного весілля чекати було годі. Наречена, яка схожа на колобка, навряд би вже втекла від діда і баби чи від нареченого. Сіра, трикотажна сукня, в котру мене запхнули, мала невеличке декольте у вигляді англійської букви "V" і шовковий поясок в тон платтю, що оперезував фігуру поверх живота. Помість туфель - чорні сапожки, помість веляна - невибаглива зачиска нашвидкоруч змайстрована Анею. Дівчина зібрала волосся угору в пучок, збоку прищебнула заколку з квітами. Нанесла на обличчя трішки макіяжу.

   Наречений теж не дуже старався при виборі святкового вбрання. На ньому була проста синя рубашка, яку він очевидно не раз до цього використовував, і джинси.

   До загсу нас повезла Катя. Бажаючих туди потрапити розмістили у двох машинах. У першій їхали ми, Аня і моя мати, у другій Сашин друг, який власне керував авто, батьки нареченого і мій батько. От і вся святкова процесія..

   Мати Сашка приїхала за день до розпису. Від пропозиції свого колишнього чоловіка, переночувати у нього в домі, відмовилась, зате пристала на запрошення моїх батьків і залишилася наніч у нас..Я її ледь признала. З того часу, коли бачила востаннє, минув не один рік. Пам'ятаю, вона зажди ставилася до всіх навколо з деяким нехтуванням, а можливо і презирством. Вона не була щасливою з батьком Сашка, адже ненавиділа село, а той навпаки копирсався безкінечно в землі і нічого його більше не цікавило. Жінка марила міською метушнею: кафе, кінотеатри, супермаркети. А у селі лише безкінечна праця, що згинає спини і крутить руки. Тому й були часті сварки і прохання переїхати до міста, що скінчились розлукою.

   Сьогодні жінка мала доглянутий вигляд. Їй було уже за сорок, та більше тридцяти п'яти їй не даси. На фоні неї моя мати мала зовнішність підстаркуватої бабусі. Роки важкої, невдячної праці дались в знаки.

   Через холод у загсі, церемонію довго не затримували. Ми стали навпроти далеко не худенької тітки з начосом на перепаленому білою фарбою волоссі і намагалися зосередитись на словах, що вилітали з її нафарбованого багряно червоною помадою, рота. Та я ніяк не могла зосередитись на тій балаканині. Мене страшенно дратувала " войовнича" розкраска на її обличчі. Їм що, косметику безкоштовно видають?

   Ось нарешті, слова клятви, яких ніхто ніколи не дотримується, підписи і вуаля - " вони жили довго і щасливо і померли в один день".

   Святкували у нас вдома. Прийшло ще кілька сусідів і родичів, з деякими з яких я не пам'ятаю, коли здоровалась. Посидівши трішки за столом, я зіслалась на погане самопочуття і пішла до своєї кімнати. Через десять хвилин туди зайшла Катерина Василівна.

- Спиш? - тихо запитала вона

- Ні, просто лежу.

   Жінка присіла на край ліжка.

- Тобі дійсно зле?

- Ні, я збрехала, - зізналась одразу ж. - Мені стало там страшено нудно.

- Я не помітила і краплі радості у твоїх очах. Зазвичай, наречені світяться щастям у цей день. Пам'ятаю своє весілля. Якою щасливою я була,- по її обличчю пробігла тінь. - Але зараз не про мене. То що не так з тобою?

- Я не знаю.

   Вона здивовано підняла брови.

- Дійсно, не знаю.Напевно, ще не звикла до свого нового статусу.

- Я вважаю, тут справа в іншому. Ти не впевнена, що зробила правильно.

- Можливо.

- Тоді навіщо було так поспішати? Чого мене не послухала? Якщо ви дійсно йому потрібні, куди він би від вас дівся?

- Але Сашко наполіг.

- От це і підозріло. Стільки часу він не переживав щодо того, народиться його дитина в шлюбі чи ні. Тепер спохватився? Щось тут не чисто, ой не чисто.

- Я теж думала про це. Та виходу в мене немає. Батьки зацькували б, коли тут зосталась.

- Мене в рахунки не береш?

- Ну що ви? Я завжди вам буду безмежно вдячна. Жити у вас на утримані совість не дозволяє. Спробую побудувати сім'ю, а там поглянемо.

- Знай, що я завжди тебе підтримаю. - Вона поклала руку на живіт і почала усміхатися, коли малюк заворушив ніжкою з середини. - Відпочивай, - сказала жінка, піднявшись, - а я вже поїду.

   Ми попрощались і Катерина Василівна пішла. Дитина продовжувала крутитись. Я уже знала, що буде дівчинка. Та вирішила про це нікому не казати. Мовляв, не хотіла знати стать до народження. Зараз вона лише для мене, а я для неї. Я частенько з нею розмовляла, а натомість у відповідь отримувала вовтузення у животі.

   Вирішила родити тут, бо здогадувалась, там навряд отримаю підтримку. Та й лікарка, що мене вела, знала про всі мої проблеми. Можливо, у столиці медецина краща і лікарі професійніші, але я чомусь не дуже поспішала покидати рідні краї. Дивно, я завжди прагнула кращої долі. Випав шанс залишити село, яке ніби то й остогидло і стоїть давно поперек горла. Інша на моєму місці давно б зібрала чемодани і вибігла з цього дому геть. А мені все недогода. Може ну його, те кохання? Кому воно вбіса треба? Я буду жити у столиці. Це ж купа перспектив. Тому, менше скиглення, більше оптимізму.

   З веранди, де сиділи гості, доносились крики і співи. Нехай би вже розходились, а то страшенно дратують. Схоже, свято тільки починалось. Я схопила книгу, яка лежала на маленькій прикроватній тумбочці і спробувала зосередитись на читані. Звісно, в мене нічого не виходило. Гамір не дозволяв зосиредитись.

   А де ж Сашко? Хіба він не повинен клопотатися біля молодої дружини? Хоча б зайти, поглянути як я тут. Та що там, просто проявити стурбованість і запитати де я. Як розповіла мені потім Аня, якій від чогось там було весело, він жодного разу навіть не згадав про мене. Навпаки, намагався і до неї клинці підбивати. Образливо.

   Невже я сподівалась знайти свого Сашка у цему хлопцеві?

   Я повернулась на інший бік. Ось так здається зручніше. Не надовго. Очевидно, малюк теж вирішив повернутись і знову стало незручно. Так вертячись з однієї сторони на іншу, не помітила як заснула.